Північне сяйво
Шрифт:
— І вона дійсно буде… доглядати за мною?
— Ти цього хочеш?
— Так!
Вона ледве могла всидіти. Ректор посміхнувся. Він всміхався так рідко, що йому явно не вистачало практики, і якби хтось спостерігав (Ліра була не в змозі побачити щось), то сказав би, що це вираз суму.
— Добре, давай краще запросимо її та поговоримо про все, — сказав, він.
Він вийшов з кімнати, а коли за хвилину повернувся з пані Кольтер, Ліра стояла, бо від хвилювання не могла сидіти. Пані Кольтер посміхнулася, а
Коли Ректор налив пані Кольтер брантвейну, вона сказала:
— Отже, Ліро, в мене тепер є асистент, чи не так?
— Так, — просто відповіла Ліра. Вона готова була сказати «так» на будь-що.
— У мене багато роботи, де я потребую допомоги.
— Я можу працювати!
— І нам, мабуть, доведеться мандрувати.
— Я не заперечую. Я поїду куди завгодно.
— Але це може бути небезпечно. Напевно, ми поїдемо на північ.
Ліра, здавалося, забула всі слова. Потім вона опанувала себе й вимовила:
— Скоро?
Пані Кольтер засміялася і відповіла:
— Можливо. Але тобі доведеться багато працювати. Ти будеш учити математику, навігацію й небесну географію.
— Ви будете мене вчити?
— Так. А ти повинна будеш робити нотатки, тримати мої папери в порядку, виконувати деякі розрахунки й таке інше. І оскільки ми будемо відвідувати багатьох важливих людей, тобі треба знайти якийсь гарний одяг. Треба багато чого навчитися, Ліро.
— Я не заперечую. Я хочу все це вивчити.
— Впевнена, у тебе це вийде. Коли ти повернешся до Коледжу Джордана, то будеш відомою мандрівницею.
Отже, ми виїжджаємо рано-вранці, першим дирижаблем, тому тобі краще зараз піти спати. Побачимося за сніданком. На добраніч!
— На добраніч, — відповіла Ліра й, пам’ятаючи свої декілька гарних манер, обернулася біля дверей і додала: — На добраніч, Ректоре.
Він похитав головою та сказав:
— Солодких снів.
— Дякую вам, — Ліра ще раз звернулася до пані Кольтер.
Нарешті вона заснула, незважаючи на те що Пантелеймон довго не міг вгамуватися, доки вона не схопила його, а він від обурення обернувся на їжака. Було ще темно, коли хтось струснув її за плече.
— Ліро, тихо, не бійся, прокинься, дитино.
Це була пані Лонсдейл, яка зі свічкою зігнулася над ліжком і тихо говорила, гладячи Ліру по руці.
— Послухай. Ректор хоче побачитися з тобою до того, як ти вийдеш до сніданку з пані Кольтер. Вставай швиденько й біжи до його апартаментів. Зайди через сад та постукай у французьке вікно кабінету. Зрозуміла?
Повністю прокинувшись від здивування, Ліра кивнула та сунула свої босі ноги в туфлі, які їй подала пані Лонсдейл.
— Вмиєшся потім. Зараз біжи вниз,
Темний двір був ще наповнений прохолодним нічним повітрям. Над головою сяяли останні зорі, але світло зі сходу поступово розливалося над їдальнею. Ліра побігла в сад бібліотеки й на мить зупинилася в мертвій тиші, оглядаючи кам’яні шпилі каплиці, перламутрово-зелений купол будівлі Шелдона та білий ліхтар бібліотеки. Тепер, коли вона залишала всі ці знайомі краєвиди, вона думала, як сумуватиме за ними.
Щось промайнуло у вікні кабінету, яке на мить освітлилося. Вона пригадала, що має робити, й постукала у скляні двері. Вони відчинилися майже одразу.
— Гарна дівчинка. Заходь швидше. Це не забере багато часу, — сказав Ректор і швидко запнув шторою двері, щойно вона увійшла. Він був повністю одягнений у свою звичайну чорну одіж.
— Я що, зрештою нікуди не їду?
— Їдеш, я не можу цьому запобігти, — відповів Ректор, але Ліра в той час не помітила нічого дивного в його словах. — Ліро, я дам тобі щось, але ти мусиш присягтися, що нікому це не покажеш. Присягаєшся?
— Так, — сказала Ліра.
Він підійшов до столу й витягнув із шухляди маленький пакунок, загорнутий у чорний оксамит. Коли він розгорнув тканину, Ліра побачила щось схоже на великий наручний годинник чи на маленький настінний: товстий диск із міді й кришталю. Це міг бути компас чи щось таке.
— Що це? — запитала вона.
— Це — алетіометр. Один із шести існуючих. Ліро, нагадую тобі — нікому його не показуй. Краще буде, якщо пані Кольтер також не знатиме. Твій дядько…
— Але що з ним робити?
— Він розкаже тобі правду. А як читати по ньому, ти сама здогадаєшся. Тепер іди — світає, біжи до своєї кімнати, поки тебе ніхто не бачив.
Він загорнув інструмент в оксамит і сунув його їй у руки. Він виявився несподівано важким. Потім Ректор ніжно поклав свої руки їй на голову і замовк.
Вона підвела очі й запитала:
— Що ви збиралися сказати про дядька Ізраеля?
— Твій дядько подарував його Коледжу Джордана кілька років тому. Мабуть, він…
Не встиг він закінчити, як почувся наполегливий стук у двері. Вона відчула, як його руки мимовільно здригнулися.
— Швидше, дитино, — тихо сказав він. Закони цього світу дуже жорстокі. Чоловіків і жінок змиває хвилями в одну течію навіть більш безжалісно, ніж ти можеш уявити. Нехай у тебе все буде добре, благословляю тебе, дитино, благословляю. Слухайся себе.
— Дякую, Ректоре, — вдячно відповіла вона.
Стискаючи пакунок на грудях, вона вийшла з кабінету через двері, що вели у сад, і, озирнувшись, побачила деймона Ректора, який дивився на неї з підвіконня. Небо посвітлішало, в повітрі відчувалася легка свіжість.