П'яниця

Мирний Панас

Іван Микитович не скінчив листа. Голова в його закрутилася, в очах заходили кружала, в ухах забило в дзвони... Як на смерть засуджений, встав він з-за столу, за котрим на службі сидів та писав, і, не згортаючись, не збираючись, ухопив чужу шапку й прямо потеліпався додому, несучи лист у руках, як своє лихо, як свою тяжку кару.

Прийшовши додому, на сінешньому порозі зустрів він закутану чорним платком Наталю. Вона, побачивши його, повернула в свою хату.

– Вам давати обідати?
– гукнула нашвидко через стіну до його.

– Давайте!
– одгукнувся він, не пам'ятаючи сам себе.

Вона внесла борщ і постановила

на столі. Як тільки ще відхилила вона двері, він звів на неї жалісливий погляд: йому хотілося дознатися по її обличчю, чи тому правда, так вона одвернулася від його, немов боялася стрінутися з його очима.

– Наталю!
– гукнув він, коли вона вже доходила до дверей.

– Чого вам?
– не повертаючись, запитала вона.

– Ви недужі?..
– голос його задрижав, перервався.

Голова Наталина нахилилася, постать, як від морозу, затіпалася; не відказуючи нічого, вона вийшла з хати.

– Хіба тому правда? Правда?!
– закричав він їй услід, болізно здавлюючи руками голову.

Вона знову не одмовила нічого, тільки трохи згодом почулося з другої хати тихе і важке ридання.

Іван Микитович знеміг: уткнувши лице між руки і злігши на стіл, сам заплакав. Сльози його спершу тяжко й трудно витікали, немов їх хто видавлював з очей, а далі все легше і більше плили; на столі, під руками, де він зліг, було мокро.

Наталя, поплакавши й насунувши платок на очі, витягла другу страву з печі і понесла до його. Постановивши, вона вже хотіла брати першу, коли - глядь!
– борщ не початий застиг, узявся зверху лоєм.

– То се ви досі не їли?
– охриплим від сліз голосом спитала вона.

Іван Микитович мовчав, ховаючи глибше між руки своє лице, щоб непримітне було сліз.

Наталя постояла, постояла коло столу, подивилася на мокрі плями. «Плаче!» - промайнуло у неї в голові, й серце заболіло, защеміло.

– То ви не будете їсти?
– нерівним голосом знову питає вона.

– Беріть!
– одказав він і закрився від неї ліктем.

Наталя забрала страву й вийшла. Він не зміг далі сидіти і впав на ліжко, лицем у подушку.

Надвечір прийшла мати і здивувалася, що страва ціла.
– Що се за знак? Панича немає дома?
– питає Наталі.

– Ні, дома.

– Що ж він не обідав? Борщ цілий!

– Не обідав.

– Чому?

– Не знаю. Плакав чогось...
– Голос у Наталі дрижав.

«Чого ж се він?» - спитала сама себе стара й пішла в хату до Івана Микитовича.

Тихесенько, без рипу, відхилила вона двері й просадила голову. Іван Микитович лежав на ліжку, лицем на хату. Обличчя його було бліде, болізне, з закритих очей тихо випливали сльози і стікали по щоках на подушку; подушка була мокра. Він, видно, спав, бо не ворушився. Мати подивилася, подивилася, тихенько висунула голову, тихенько зачинила двері й пішла в свою хату.

– Спить і плаче, подушка під щокою вся мокра, - тихо промовила вона до дочки, сідаючи їсти.

Аж перед заходом сонця Іван Микитович прокинувся. Голова в його боліла, серце щеміло, на душі важко та тяжко. Голодний, заспаний і сумний, він здавався аж злим.

– Чи нема чого їсти?
– запитав він тихенько, увійшовши у хату до хазяйки.

– Чому се ви не обідали, паничу? Хіба нездужаєте чого?
– спитала стара.

Іван Микитович мовчав.

– Я зараз, - обізвалась Наталя, хутко кидаючись до печі. Іван Микитович пішов у свою хату.

–

Що се з ним сталося?
– здвигнувши плечима, промовила мати. «Мабуть, щось по службі!» - подумала і впокоїлася.

Наталя застала Івана Микитовича уже за столом, хмурого, як ніч восени. Вона подала борщ, він мовчки почав їсти - страва не йшла на душу. Полизькав-полизькав і, положивши ложку, задумався... Задуманого застала його Наталя і з другою стравою. Приймати?
– спитала, вказуючи на борщ.

– Приймайте.

Іван Микитович покоштував і другої страви й знову задумався. Як прийняли з столу, він кинувся зразу до своєї скриньки, вийняв папір, перо, каламар, сів і задумався; довго думав, трохи не згриз перо, поки надумався, потім почав.

«Брате!
– написав він і остановився.
– Чи в тебе є Бог? Чи ти віруєш у Його?..» - почав далі і знову став. Подумав-подумав... Се зразу, схопивши написане, зібгав у руці й зо зла кинув додолу. Потім підсунув другий листочок і знову почав.

«Є на світі люди, - писав він, - що дивляться на життя, як на черідку святок, гулянок: як би найкраще нарядитися, хороше погуляти, всмак поїсти, добре виспатись... їм ніколи й на думку не зійде людське лихо, сльози, нужда та безталання - вони обминають все те, не примічаючи, що на тих сльозах, нужді та горі будують своє щастя... Що їм до того, що другий плаче? Аби я сміявся! Що до того, що він через мене нарікає на свою долю? Аби мені було добре!.. Здається, немає нічого в світі такого, що б викликало їх жаль, зачіпало серце; немає нічого, чому б вони молилися, на що б покладали свою віру.

І таким людям завжди везе, завжди удача. Замолоду гуляють, на старість багатіють, каються, спокутують гріхи свої, купують у церкви дзвони, правлять молебні, панахиди. Сторонні кажуть про їх: от людина! от добряща! Замолоду погуляла, на старість покаялася!.. А ті, безталанні, що віддали їм своє добро? Ті або з голоду пухнуть, або під землею тліють, зариті як-небудь, не оплакані, а облаяні... Не вміли на сім світі жити, така ж їм і честь!

Отакий і ти, брате. У тебе тільки і думки, що про гулянки, тільки й турботи, де б найвеселіше час згаяти, смачно поїсти, виспатись. А проте не цілий же вік в чужих та по чужих, треба колись і своє мати й себе кудись притягнути. Куди? Як? Чуже добро очі дере, чуже щастя заздрість буде: он у того лани не міряні, а в мене й ступня немає, у того грошей і кури не клюють, а в мене хоч кишені виверни. А добре б усе те привернути до себе, добре б нажитися за молодого віку... Почот, слава... Нажитися, яким не є побитом, а нажитися! Обійти, оплутати, одурити, аби добути!

Згадай, брате, свій переказ про паню вдову. Згадай, через кого ти став і багатим, і щасливим. А що ти заплатив за те щастя, за те багатство? Вона віддалася тобі усею душею, усім серцем, а ти тільки кривив перед нею, зводив з другими зводні, а з неї глузував. Настала тяжка пора лежати на смертній постелі. Ти не то щоб одігріти її душу, заспокоїти злякані думки, ти зараз до неї з векселем, плакатися перед нею своєю нуждою... І вона, добра, побачивши те, підписала його. А ти, вхопивши її добро, кинув здихати, як собаку, одну, покинуту всіми, й людьми, й дітьми... Пригадай, що тоді було з нею, з якою важкою думкою про людську зраду, з яким горем закривала вона свої очі тоді, як ти сміявся над нею, як над дурненькою, у веселій кумпанії свого товариства!.. Стид і сором на твою голову за се одно!