Пацики

Дністровий Анатолій

«Ма… всьо буде нормально… ти ж знаєш, я ж не бовдур…»

«Добре, я не маю часу з тобою сваритися. У холодильнику знайдеш усе необхідне, щоб розігрів суп, поїж котлет, підсмаж яєчню чи звари гречку, не маленький».

«Ма…»

«Як її хоч звати?»

«А?» — дивуюся цьому запитанню.

«Кажу — як її звати?»

«Ляня».

Пауза.

«Ой, синок, синок… Будь чемним».

«Па», — кладу слухавку.

Їду в бурсу, встигаю на третю пару — основи технічного виробництва. Рині нема, запитую в пацанів, чи був на попередніх парах, був, але кудись звалив. На мене трохи дивно, ніби перелякано, дивиться жирний кабан Чихаренко. Чьо пасьош? — траву паси, хто пасе — той сосе.

Мабуть, підар, замислив недобре, якщо так дивиться. На пару запізнюється вбитий Коновал, йо, таким його я ще не бачив, він ніби на двадцять сантиметрів став меншим, підігнуті в колінах ноги, не може сказати слова. За ним заходить переляканий Сава. Викладачка навіть не розпитує, чого вони спізнилися. Показує на місце, і Коновал насилу до нього доходить. Сава падає поруч. До кінця пари Коновал сидить, як пам'ятник, тільки час від часу повільно розплющує сиві, туманні очі й обводить ними все навколо. Після пари Сава зізнається: в мене на хаті мутили. Хто? Він відповідає: Коновал, Юра Пиж і ще два штемпа зі Східного. Пиж мазався? — дивлюся на нього, коли виходимо на тролейбусну зупинку. Да, каже Сава. Пауза. От придурок, гніваюся на Юру, а всім розказує — зав'язав, бухаю, мудак рідкісний; Сава, звертаюся до нього, якщо будуть у тебе на хаті варити й далі, то рано чи пізно попробуєш, ця біда тобі нада? тобі треба на ноги ставати, доганяєш? не будь дураком! пам'ятаєш, був такий Міхал Камаз, його вже нема, здох, як собака.

До нас підходить Чихаренко,

нам їхати в одному напрямку. Ми сідаємо в тролейбус, Чихаренко як ніколи балакучий, чеше всіляку білі–берду, несподівано запитує, що сьогодні роблю. Дивуюся, бо його розгублений погляд, який не насмілюється зустрітися з моїм, все більше переконує мене в тому, що з ним не все нормально; жирний кабан, ти якусь мулю задумав — думаю про себе. У тролейбусі морить на сон, після двох останніх днів почуваюся втомленим. Вдома похапцем їм. Мене підкорює сон, і я падаю на диван. Я бачу Ляню, вона сміється. Чому вона гола? Чому вона бігає під дощем? Так же можна застудитися… Я гукаю їй про це, але Ляня не чує. Розривається телефон, важко прокидаюся, вирішую не підходити й знову засинаю. З роботи приходить мати, своїм шумом будить мене, розпитує про навчання. Тільки не це, кліпаю сонними очима. Врешті залишає мене у спокої. Лежу й чую, як на кухні вона відкручує кран, здається, миє посуд, а невдовзі кличе їсти. Сподіваюся, сьогодні ти вже будеш вдома, запитує, коли ми сидимо за кухонним столиком і їмо макарони з сардельками, а? чи ще не нагулявся? Да, сонно відповідаю, мені трохи болить голова, мабуть, через те, що спав під час заходу сонця. Вона знову каже, що я вже не маленький… і живеш у такому складному й жорстокому світі, що якщо, не доведи Господи, станеться якась страшна біда, то тобі, синок, ніхто не зможе допомогти, чуєш мене? ніхто не допоможе! ти маєш це розуміти… ти думаєш, якщо я говорю, що тобі треба вчитися і тільки вчитися… я це просто так говорю? тобі треба вибиватися в люди, бо інакше буде біда… я нічого не можу тобі дати, ти дивишся на своїх друзів, звичайно, в них багаті батьки, вони їх повлаштовують в університети, куплять їм квартири, машини; пауза; Толя, я тебе прошу, візьмися за розум, я так хочу, щоб ти став нормальною, порядною людиною, щоб вивчився на лікаря або інженера. Брр, кривлюся від однієї думки, що колись буду придурком у білому халаті зі штанген–циркулем чи шприцом у руці. Чого мармизу кривиш? я поганого тобі бажаю? берися за розум! Ти про це вже зранку говорила… І ще раз кажу! — перебиває мене. Від цього ще більше тріщить голова, ма, балда розколюється, можна ці лекції іншим разом? Масти собі голову, ображається вона й виходить із кухні. Дурак. Повертаюся в свою кімнату. Переглядаю конспекти. Через місяць екзамен із матеріалів і технологічного машинобудування. Але від одного вигляду математичних формул, усіляких графіків і технічних рисунків відчуваю нестерпні страждання. Як мене харить, це ж неможливо вивчити, але ж є дебіли, які це знають… Біля дев'ятої вечора дзвінок у двері — Чихаренко. Не вірю своїм очам: цьому жирному кабану до мене ніколи не було діла, ми навіть трохи вороже ставилися один до одного. Чихаренко, крім того, на мій масив (у сусідній будинок) переїхав недавно, а раніше він жив у Старому парку, з яким ми воюємо і майже щомісяця б'ємо комусь із тих пациків морди, деколи трапляється й навпаки: навесні біля центрального стадіону впіймали Пижа й таких йому відвішали, що він три дні ледве повзав. Чихаренко каже, що мене біля столика під вербою чекає Артур. Артур? Чьо йому нада? Я одягаюся й згадую той вечір, як Артур насильно змушував мене приставати до його п'яної Ірусі. Старший Машталір казав, що Мавпа з пацанами його від себе відшили, бо він — мудак рідкісний, скупердяй, все це випливло на поверхню після однієї серйозної ді–люги, коли вони ділили бабки. Я виходжу у двір і помічаю Артура з Ірусьою біля невеликого дерев'яного столика, за яким пенсіонери люблять грати у доміно чи карти. Він сидить до мене спиною, поруч, напівобертом до нього, Іруся. Вона шастає очима довкола, мене помічає, підводиться, мабуть, сильно нервується, я бачу, як рухаються її губи; певно чєше, вівця, шось про мене. Чихаренко, котрий іде поруч, мовчить і тримається на відстані.

Несподівано — я розумію, шо зараз тут буде… На моє привітання Артур відповідає швидким ударом в обличчя. Не встигаю підвестися, як на мене накидається ця нікчемна, істерична дурепа Іруся. У неї буквально падає планка: чорними туфельками з гострими носаками вона боляче б'є по боках, по ногах, ледве встигаю прикриватися руками. Врешті зриваюся на ноги й устигаю з усієї сили затопити цій курві в мордяку, вона звалюється з ніг і кумедно йойкає, наче всралася. Наступний удар Артура отримую в шию. У голові від цього аж літають вертольоти, навмання викидаю руку й потрапляю йому в підборіддя. Бий цю суку! — верещить, як ненормальна, Іруся, по яйцях його! по яйцях! щоб знав! Артур блискавично наносить серію, від чого я знову звалююся. Придуркувата Іруся підлітає до мене й товче своїми гострими туфельками, з притиском викрикуючи «гнида!». Це за те, щоб ти не пиздів, чую голос Чихаренка. Тобі, фуфєл, торба, зиркаю на нього, побачиш, бля, відповідаю, вихаркую згустки крові. У ліве вухо отримую від Артура удар ногою й падаю. Хвора на голову Іруся на ціле подвір'я кричить, що хоче дати мені по яйцях, кілька разів б'є мене в по геніталіях, серед інших ударів по моєму тілу — її найдокучливіші. За Іру! — копає мене Артур. Ага, за Сталіна — зціплюю зуби, аби не вити. Бий його! бий! — кричить Іруся. Толя, ти загнався, зніяковіло каже Чихаренко. Лох, мабуть, доганяє, що перейшов межу й усе це йому так просто не минеться. Мені настільки боляче, що не можу ні кричати, ні захищатись. Чихаренко й далі бурмоче до мене, чути навіть приховані, несміливі погрози. Побачимо, насилу видихаю у відповідь. Що цей гівняр сказав? — знову визвіряється Артур, він хапає мене за голову, підводить до своїх очей і гнівно перепитує: ти шось квакнув, придурок?! Я дивлюся йому в очі й мовчу. Він б'є мене в голову й відходить. Мішком прибита Іруся ніяк не може заспокоїтися й продовжує копати, але її удари, слава богу, припадають на мою праву руку. Здається, чути крики старих дядьків і жінок, які зирять із вікон за видовищем, здається, грубий незнайомий голос погрожує викликати міліцію. Чихаренко перелякано каже, що треба тікати, здається, мене залишають, пухкі пальці переляканої літньої жінки обмацують мені обличчя, а один зі старших чоловіків каже, він із нашого будинку, треба відвести його додому, поруч йойкають «це мій сусід».

15

Тільки на третій день мати більш–менш заспокоюється, не вимагає пояснень, оскільки бачить, шо це гнилий номер. Випитувати вона мастак: любить вчепитися, наче воша до кожуха, й капати на мозґи. Вчора ввечері її прорвало плакати, до дванадцятої ночі ганила мене за те, що я не вчуся, а тільки вештаюся з ким попало й де попало, що через це маю купу неприємностей, за це мене й віддубасили, дякувати Богу, що не прибили або не зробили калікою, тоді б, синку, мені до повного щастя ніц би не бракувало. У такі хвилини я не перебиваю матір, бо це мало що дасть, заспокоюю, все неприємне, що зі мною відбувається, це лише випадковість, сліпа й незрозуміла випадковість. Забагато випадковостей! — кричить вона; пауза; а якшо в тюрягу попадеш, то це також буде випадковість?! Мовчу, бо нічьо не можу змінити. НІЧЬО НЕ МОЖУ ЗМІНИТИ! Це таке сране життя, як сумно кажуть похилі бабусі, когось треба любити, бити чи просто закопувати… я нічьо не можу змінити. Торба. Навіть зараз, коли відчуваю, як по–звірячому болить бік (мабуть, права нирка), з великими труднощами і стражданнями підіймаюся з ліжка й пересуваюся по квартирі, навіть зараз, коли згадую, як мене недавно гасили ці суки — неврівноважений дебіл, лох тупорилий Артур і його мішком прибита Іруся, якій я рано чи пізно влаштую справжнє Дахау, — навіть зараз я посміхаюся, бо подібне рано чи пізно може трапитися з ким завгодно. Це така жизнь і всьо. Синяки з обличчя зійдуть, нирка перестане боліти, а кістки й ребра про себе нагадувати ниттям. І настане новий день, і настане новий мордобій.

Годину тому від мене пішов Риня. У кімнаті й досі стоїть запах від його шмалі. Риня захоплено розповідав, як учора зранку після першої пари разом із Коновалом вони опускали Чихаренка, з мордяки зробили відбивну, наклали на лосяру контрибуцію, а Коновал на завершення ще й його обісцяв, уявляєш, Толян, всі наші бачили; сьогодні цей поц забрав свої документи й кинув бурсу, а всіх нас пообіцяв порвати, за ці слова ми його ще по разу копнули під зад, чьмо так тікало, шо не доженеш… Коновал казав, що в Чихаренка в Старому парку живе двоюрідний брат, серйозний штемп, під два метри, уявляєш, яка дилда, можливі розборки, скоро знову буде весело, готуй біту, ланцюги, хокейні щитки. Да, коли трапляються

серйозні заворушки, ми з Ринею завжди одягаємо хокейні щитки — на лікті, ноги й плечі, а ще — саморобні щитки з десятиміліметрової фанери на живіт. Рині взимку це навіть допомогло: один підар вошивий ударив його довгим шилом у живіт і попав у щиток, а так би було хана (навіть грубий теплий одяг не врятував би). Я деколи дістаю з–під ліжка ящик, де лежить усе моє «озброєння»… і це мені здається дитячим і наївним, єдине, що є переконливим і важливим, — виграний у карти кастет. Його важкість у руці приємна, проте впадло ним користуватись — я бачив морди після ударів кастетом — ворогам не побажаєш.

Я сам у квартирі, мати прийде за дві години, вона працює до 17:15. Мої роздуми несподівано перериває телефонний дзвінок. Від першого ж слова Ляні «дурачок» — млію. Вона схвильована, каже, що тільки сьогодні дізналася від Капусти про те, що сталося. Висловлює свої співчуття й зізнається, що дуже хвилюється, чуєш? я дуже непокоюся! Ой, сюсі–пусі. її слова, тривога, інтонація голосу — все це мене збуджує; тримаю слухавку біля вуха й згадую нашу першу ніч, згадую її погляд у темряві, білявість теплого тіла. Ляня запитує мою адресу, хоче прийти до мене. Вона прийде! Торба! Навіть не знаю, що їй від хвилювання сказати. Звичайно ж, хай приходить. Дивлюся на повний срач у моїй кімнаті — на гору брудних шкарпеток, на хаотично розкидані інші лахи, на неприбраний письмовий стіл — і мене мало не охоплює паніка.

Потерпаючи від неприємного болю в боках, підводжуся і все це прибираю: запихаю ногами під ліжко брудні шкарпетки, закидаю в шафу футболки, штани, в шухляду столу згрібаю магнітофонні касети, олівці, кілька недочитаних книжок, з попільнички через відчинене вікно висипаю купу недопалків. Вона зараз буде тут! Признатися, я вже кілька днів думаю про Ляню й у мріях часто бачу її у своїй кімнаті. Вчора телефонував, але слухавку підняв її батько, і це мене трішки злякало, я не сказав жодного слова. Пригадую, як старший Машталір говорив, що від тьолок у пацанів їде дашок, особливо тоді, коли вони не можуть без них жити й на кожному кроці клянуться тим куркам, що їх люблять, а насправді роблять купу дурниць і перетворюються на слюнтяїв; а шмаркадявці цього тільки й треба… Невже на мене така лажа чекає? Невже я стану схожим на тих закоханих придурків зі скорботними очима, яких показують по ящику в латиноамериканських серіалах? Це буде повна торба, смішно уявити. Через півгодини приходить Ляня. Вона стривожена й водночас усміхнена, дивиться на мене, наче на прибульця з космосу, обережно торкається пучками до моїх синців і ран на обличчі, шепоче «дурачок». Гладжу її пальці, ніжно перебираю, ніби рідкісні витвори природи, які можу бачити тільки я, підношу до своїх губ, цілую, немов найдорожче. Ляня мовчки стежить за мною й не рухається, у її очах помічаю теплі сльозинки. З невеликої чорної сумочки вона дістає маленький тюбик, відкриває й на вказівний видавлює білий крем. Що це? — морщуся, бо мені всі ці косметичні штучки здаються смішними; це дуже гарний крем, каже Ляня, він лікує пошкоджену шкіру. Я посміхаюся, підколюю, тіпа, звідки знаєш? часто б'ють морду? ой, пробач, я хотів сказати «мордашку»…

— Дурачок! Це мені брат із Канади вислав. Пам'ятаєш, я тобі про нього розповідала?

— Да, пам'ятаю. Це той, як його, бобер? Да?

— От, — із удаваним незадоволенням киває головою. — Бомбер, а не бобер! Бобер псує дерева, а бомбер — тільки будинки й паркани.

— Він їх також гризе?

— От дурачок! Поверни голову. Підкорююся, і Ляня легко розтирає мені крем, спершу біля лівої скроні, куди був затопив цей тупорилий лох Артур, потім на лобі, підправим оком і врешті біля почорнілої від застиглої крові верхньої губи, яка, якщо її злегка розвернути перед дзеркалом, має невелику рвану рану. Там усе набрякло, наче під шкіру щоки запхали квасолину. Невдовзі відчуваю присмак крему в роті, і це мені не подобається. Відриваю Ляню від її заняття обережним поцілунком у шию, вона здригається і в усмішці оголює кілька верхніх зубів. Я хочу тебе, маленька, шепочу їй. Ляня зводить на мене погляд і ніби застигає. Повторюю сказане. Серйознішає й стає старшою, дихання зростає, а в оченятах з'являється туман. Від шмалі, яку я курив недавно з Ринею, в роті повний сушняк. Напіврозтуленими губами Ляня обережно бере мої сухі уста й легко пожовує, але я кривлюся від болю. Болить? — співчутливо оглядає губу, нагнувшись наді мною. Трішки, посміхаюсь, я так хочу тебе цілувати, але не можу… це ж нічого, правда? Да, відповідає вона й цілує мене в очі. Ти так гарно кажеш «да», наче слухняна маленька дівчинка, котра відповідає на запитання батька. Ляня кокетує, запитує, чи хотів би я мати схожу на неї доцю. Звичайно. Ляня задумано пестить моє обличчя пальцями, пучками легко водить по бровах, по контурах носа й устах; пауза; я хочу, щоб у неї були такі ж красиві губи, як у тебе. Як у мене?! — регочу, з оцією ґулею!? Дурачок, ображається вона й випрямляється, рана заживе; пауза; боже, який ти дурачок, сміється Ляня. Беру її за руку й веду до ліжка, вона підкорюється й лягає поруч. Намагаюся її обіймати, наскільки дозволяє біль, і водночас боюся, бо розмова про дітей, яких мені робити ще рано (шо в мене, дашок поїхав?) не виходить із голови. Оголюю її груди, живіт, торкаюся до волоссячка у трусиках, і раптом чую, як у вхідних дверях оживає замок — перший оберт, другий. Йо, прийшла матір, але чьо так рано? вона рідко коли так швидко приходить. Ляня сполохано підривається, поправляє на собі одяг, пригладжує розкуйовджене волосся й сідає в крісло біля письмового столика. Мати спершу стукає у двері кімнати, а потім, після дозволу зайти, злегка привідчиняє їх і зазирає. Побачивши Ляню, її очі повільно розширюються, наче в маленької дитини, яку вперше привели у зоопарк і показали екзотичну птаху чи тварину. Видно, вона цього не очікувала. Ляня — перша дівчина, яка відвідала моє помешкання. Мати привітно щебече, накидається на мене, чи погодував дитину, перед Лянею вибачається за розгардіяш, каже, що якби знала про її прихід раніше, то неодмінно б приготувалася, спекла пиріг з яблуками. Делікатно її перебиваю, нічьо не треба, ми себе добре почуваємо. Вона не відступає й запитує, що придумати на вечерю. Ляня соромиться, червоніє, дякую: їсти не хочу, щойно з дому, прийшла провідати Толіка, навіть не думала завдавати вам зайвих клопотів. Які клопоти, донечко! — сміється матір. Якби я знала, що до нас прийде така файна дитина; знову перебиваю її: ма… Все, біжу на кухню, каже вона й зачиняє за собою двері. Ми з Лянею мовчки дивимося одне на одного й сміємося, в тебе добра мама, видно, що вона хороша людина, ти мабуть вдався…

— Йди до мене, ну, не бійся…

— Толя, незручно…

— Будь біля мене.

Ляня підкорюється, встає з–за столу й сідає поруч на ліжко. У мій бік дивиться задумано, наче кілішкує над якоюсь темою, котра не дає їй спокою і відволікає від навколишнього. Я беру її руку, вона здригається, шепочу, шо трапилося, маленька? а вона кидає швидкий і розгублений погляд, одягає неприродну усмішку на сумне обличчя; і каже, що все добре, нічого не сталося. Такі зміни в її поведінці — повна торба, нічьо не доганяю, не здогадуюся про причини цього, що ж усе таки, бляха, сталося. У Ляні тремтить підборіддя. Підводжуся з ліжка, боляче штиркає в боці, опираюся на лікоть і ніжно цілую її в руку. Ляня здригається, схиляється наді мною й припадає обличчям до моєї голови. Пауза. Толя, я не знаю, що буде далі, гаряче шепоче мені на вухо, обережно підводжуся, у її очах стоять сльози. Розумієш, не знаю, я не знаю, що буде з нами; пауза; так боюся тебе втратити, як би ти тільки знав… Маленька, не думай, нічого не думай, міцно обіймаю її, цілую в заплакане й вологе від сліз обличчя. Мати знову стукає у двері, просить, щоб прийшов до неї на кухню. Ляня допомагає мені підвестися. Мати накидається зі своїми запитаннями, які мене одразу втомлюють, це та дівчина? це ти в неї був? так? любиш її? На її шепітливий, змовницький голос відповідаю — да, да, да, і прошу більше не турбувати й не набридати. Мати замислено каже, Ляня дуже гарна, страшно гарна. Не розумію, що вона хоче цим сказати. Мати деколи любить отаке викинути з незрозумілим виразом обличчя, а ти собі потім ламай голову — що ж вона мала на думці. Покидаю її, мабуть, матір непокоїться, бо рано чи пізно таке мусило б трапитися, але ж… не ходити мені самотнім аж до старості? Повертаюся до Ляні, гаряче обіймаю, наче ненормальний, сантиметр за сантиметром осипаю поцілунками. Ляня шепоче, що зараз не той час, незручно; пауза; шо, бляха муха, незручно? все буде добре, нам ніхто не заважатиме; підводжуся й зачиняю двері на защіпку, яку я поставив два роки тому. Раніше я часто вночі мудохався з негативами фотографій (моїм нетривалим захопленням), а мати мала звичку відчиняти двері заспаною, з приплющеними, наче в китайця, очима й запитувати, чого так довго не лягаю; не одну плівку вона мені зіпсувала… Ляня, здається, мені вірить, у її непорушності відчувається тривога й нервозність. Шепочу, ми самі, все буде добре, але власні слова здаються непереконливими. Граюся, водячи пальцями по її білосніжній шкірі, розстібаю непотрібну блузку, добираюся до м'яких, ніжних грудей, збоку на крісло кидаю кремовий бюстгальтер.