Пафос
Шрифт:
Найшляхетніше виглядає руйнівна тяглість пірамід та церков. Вони спроможні надовго — на цілі оберемки століть — застигати на тих естетичних щаблях руйнації, котрим від часів Присутності подаровано право присмеркової краси, тихого поліття і теплих сутінків цілісності перед Виповненням Часів.
Храм Гробу Господнього.
Тихі сутінки єрусалимського каменю.
З— поміж всіх храмів християнської ойкумени ця базиліка, напевне, найщільніше наповнена приєднаними до споруд іменами, каплицями і вівтарями,
… Червоний ґраніт, мармурова рослинність, лики, німби, сакоси і вертогради візантійських мозаїк щільним покровом вкрили пагорб, з якого знісся колись під престол Творця знаконосний і знакозможний Хрест. Відтоді верхівка Голгофи перетворилась на прямокутну платформу другого поверху святилища. Тепер, на її мармурових плитах, поряд із мініатюрною чорною аркою вівтаря Stabat Mater, вклякли у молитві захустчені Анджела і Джипсі.
Товстезні стіни огортають їх сухою прохолодою.
Шурхіт і стишений спів піднімаються сюди разом із ревними тінями невгасимих ромейських святих, засмаглих і висохлих на спекотних пустельних стовпах, разом із бальзамом небесних апостольских трапез, разом із поскручуваним у жовті ґвинти полум'ям печерних смолоскипів, запалених від Фаворського світла мандрованими Сповідниками Сходу.
Унизу, перед вівтарем Марії Магдалини, правлять службу Божу францисканці.
Шурхіт і спів.
Дзвінка латинська молитва.
До жінок підходить православний чернець. Говорить ламаною російською:
— Тут будєт православая севіс, слюжба. Ві отсюда віходіть, пожалста. Всє віходіть.
Анджела і Джипсі чемно відходять, вузькими сходами залишають поверх Голгофи і потрапляють до безлюдного, захаращеного реставраційним причандаллям, простору Католикону — центрального храму базиліки Гробу Господнього. Вони, немов у гіпнотичному трансі, роздивляються вирізьблений з червоного мармуру, стрімкий, з колонами коринфського ордеру, іконостас, такий неподібний на золочених псевдобарочних українських родичів, химерну мозаїчну підлогу і зупиняються під Омфалосом, зачудовані грою світла на крилах гігантських архангелів, що ніби підтримують на півсотметровій висоті визолочену півсферу
Світового Пупа.
Навіть не відаючи, що стоять на нульовій відмітці меридіанів всіх середньовічних мап і прощ, жінки вдихають, разом із ладаново-солодким візантійським повітрям Католикону, світлий пафос передвічної скорботи, поселеної у кам'яному череві кита-базиліки, немов молитву Богоспасенного Йони серед нутрощів монстра.
Жінки майже налякані цим відчуттям, як іноді до плачу та істерики лякаються маленькі діти, задерши голову і уздрівши раптом мерехтку
«Грішна, грішна, грішна, грішна я, Господи, грішна!» — скоромовкою шепоче Джипсі, жмакаючи стягнуту з голови хустину, витираючи спітнілу долоню джинсовою сумкою, де хрумтять сувенірні пакетики.
— Мала, а ти за всіх своїх встигла помолитись? — чомусь пошепки (Католикон навколо все ще безлюдний) питає Анджела.
Джипсі ствердно хитає головою. Спазмові кульки прокочуються її горлом. Вона відчуває потребу вибігти з-під золотого сяйва Омфалосу, ніби затятий злочинець-втікач з-під прожекторного променя, спрямованого баштовим вертухаєм. Вона сильно, до відчуття зім'ятої плоті, стискає плече подруги і тягне її до виходу з Католикону.
Крізь тонкий і ламкий простір Латинського Хору жінки просотуються до Ротонди Аnanstasis — круглої циклопічної споруди, що накриває срібною банею Кувіклію — мармуровий кораблик, вкритий тріщинами і стягнений докупи кліткою з оксидованих швелерів. У надрах кораблика жевріють срібні лампади і товстезні фарбовані свічки, не допускаючи темряву (та її відвічного Князя) до Гробу Господнього. Довга черга різнокалібрових та різнокольорових прочан і туристів, керована ченцями з горішнього монастиря, спіраллю овиває Кувіклію.
Джипсі все ще важко дихає і боїться озирнутись на арку за Латинським Хором. Але людський гомін і туристська метушня поступово заспокоюють внутрішнього втікача, зіжмаканий у розчавлюху демон самоповаги знов розгортає помиті «кеґлевичем» крильця, і Джипсі занурюється в екскурсійний настрій, як у хвилі теплого моря. Вона роздивляється екзотичних коптів, позавішаних ладанками, амулетами та паперовими квітами, босих чорних бразилійських ченців у джутових рясах, почорнілих від жебрацького чину та нескінченних воєн, православних прочан з Кавказу, німецьких єпископів з дорогими «олімпусами» на черевах, переповнених враженнями рожевих товстеньких американських дітлахів з оберемками найдорожчих свічок, метушливих індійських черниць з портретами Матері Терези, вмонтованими у важкі срібні медальйони з барочними бульбашками і завиванцями, дисциплінованих японців у коротких штанятах (довгих шортах?), цибатих скандинавів з шкіряними торбами на плечах, «нових русскіх» в чорних окулярах і важких, розрахованих на зиму і чергову панахиду по застреленому братану, откутюрних костюмах, щебетливих (навіть при святині) волооких арабських школярок з ліцею Апостола Якова, всіх інших язиків і народів, оточивших вселенським собором Святу Кувіклію.
— Ходімо назад, — раптом чує вона голос Анджели. — Куди це, мамцю?
— Туди, де ми щойно були.
— Нащо?
— Хочу поворожити на Біблії, — каже Анджела, тягнучи ошелешену Джипсі в бік Католикону. — Там зараз немає нікого, а на поставці біля іконостасу, я помітила, лежить велика храмова Біблія. Я її відкрию навмання, і що буде у першому рядку зліва, те й має збутись…
— Ви геть здуріли, мамцьо, то ж гріх — ворожити на Біблії.
— Нехай.
Джипсі вже не впирається.
Жінки перетинають лунке черево Католикону і підходять до металевого поставця. їм доводиться стати навшпиньки, щоб дотягнутись до книги.
— Казала ж, що нічого не вийде. Вона грецькою написана, — втішено звідомлює Джипсі.
— Не тринди, мала. Хочеш, і тобі поворожимо?
– Ні.
— Чому?
— Бо так.
— Боїшся?
— Так.
— Кари Божої?
— Я собі знаю.
— Ти теж вперта? Так?
— Ні, я не вперта.
— А я вперта. Я поворожу.
Анджела відкриває книгу, витягає блокнот і переписує до нього верхній рядок лівої сторінки.