Паруси над степом
Шрифт:
Грицько побілів; пругкий, наїжачений, він погрозливо грав набухлими жовнами.
— Прямо скажи! Не крути хвостом! — рвучко повернувся до Шумила.
— І скажу! — підхопилася Ліда; вона зачепила струну, й гітара озвалась сердитим джмелиним гудінням. — Прямо скажу! Ще раз викинеш коника, як з отим фейєрверком… Герой! Греблю хотів зірвати!.. Ще раз таке — і попрощаємось…
— Прекрасно! — недобре посміхнувся Грицько. — Самі відштовхнули товариша, нишком пішли на діло, і я… винний? Як же це називається? Свинством, здається?
— Гриць! Як ти смієш? — стисла кулачки Ліда; розгубленим
— Грицьку, не придурюйся, — якомога спокійніше сказав Шумило. — Знаєш сам, чого не взяли тебе на діло… І от перше й останнє попередження: або ти підкоришся нашій дисципліні, або… як сказала Ліда.
— Суд наді мною, так? — підвівся Грицько. — Виходить, я не потрібний? Виходить, все, що зробив, забуто?
— Ага, ти так! — спалахнула Ліда.
— Лідо, зажди! — хотів зупинити її Шумило.
— Ні, я все йому викладу!.. Ти багато зробив, Грицьку. Тільки знаєш, що мені здається? Ти робив, щоб похизуватися перед нами. Ні, ні, не крути носом, слухай… Пам’ятаєш, як приніс радіоприймач, випинав груди: із штабу, мовляв, з-під рук у німців поцупив. А оті гвинтівки, гранати, що сховані у землянці? Скільки разів вихвалявся: то за тобою гналися, то ледь не спіймали на місці. Навіщо ти граєшся? Он Льонька і той питає мене: чого це Грицько в лісосмугу занадився? Винюхають нашу схованку… Розумієш, чим це пахне?
Хмельовий оторопіло дивився на Ліду. Ассоль, схаменися! Невже ти думаєш, що твій капітан така дрібна людина? Що він хизується?
— Лідо! Неправда це! В мене отут кипить! Я в училище хотів… Я плавати хотів. Для цього жити збирався. А вони прийшли, розтоптали… я на їхні морди дивитись не можу. Плюнув би кожному… а мушу вклонятися: пане офіцер, пане старосто… Отут кипить, зрозумійте!
— А в нас отут холодець, — буркнув уперше за всю розмову Михайло і ткнув пальцем у розхристані груди.
— Коротше, — офіційним тоном, як на шкільних комсомольських зборах, сказав Шумило, — Ліда абсолютно права. Ти необережний, Грицьку. Ти порушуєш правила конспірації. Пропоную нашу схованку замаскувати і поки що забороняю туди ходити. Це перше. Друге — треба знайти інше місце, надійніше, де можна було б і людей переховати. Нарешті, головне зараз — зберегти хліб. Завтра підемо втрьох. А Грицько… не знаю. Що ти скажеш, Михайле?
— А що балакать? — Зінько підвів ведмежу голову і з таким шумом видихнув повітря, що аж забриніла гітара. — Не вірю йому. Тріскотливий, як сорока… Сюди стриб, туди стриб… Не вірю. Як і батькові його…
Ліда схолола — не ждала, що так повернеться справа. Худеньке личко її стало білішим за комірець.
— Як то не вірю? — одсахнулася дівчина від Михайла і, не соромлячись хлопців, прихилилася до Гриші, наче хотіла прикрити його собою. — Володю, Михайле, ви що? — Ліда відчула, як нервово б’ється синювата жилка на Гришиній руці. — При чому тут батько? Хіба не знаєте, скільки разів бив, свого сина бив, виганяв із дому. «Геть! — кричав. — Комсомолія, чортове поріддя!» Він же фанатик, старий Хміль. А Гриша… Чуєте, хлопці! Гриша завтра піде із нами. Він
— Михайле, ти перегнув, — уже м’якше сказав Шумило.
— Не вірю — і все! — трахнув Зінько важким кулаком; голубі очі його звузились, стали зеленкуватими. — Нам не артисти потрібні. Нам ті, хто зціпить рот — і мов камінь. Хто, коли треба землю гризти, гризтиме. Половою давитися — давитиметься. Мішки пиряти — пирятиме. Для людей. Для дітлашні, у якої зуби вигнивають з голоду. Такі нам підходять…
Гарячий клубок здавив Грицькові горло.
— Хлопці, — мовив глухо. — Повірте, хлопці, мені наплювати на себе… і на всяку там славу, і на дрібне честолюбство. Не тому, не тому кип’ятився! Ну, як вам сказать? Отак лежиш уночі, забутий, покинутий, розчавлений темрявою, лежиш і думаєш: півкраїни під тією темрявою… Суне потвора по землі, вже до Москви підповзає, топче душі людські, і мрії, і правду нашу… Місця собі не знаходиш! Доки ж терпіти?! Хочеться схопитись і, як дід Гарба, трощити зміїні черепи!.. Я розумію, друзі, за безцінь віддати життя і дурень уміє. Це правда — були хвилини, коли говорив собі: «Піди, Грицьку, жбурни гранату, жбурни у штаб, у кубло їхнє, хай знають: ми зневажаємо смерть!..» Це малодушно, правда. Я зціплю зуби, я зроблю все, що накажете. Тільки не треба, друзі, так… як Михайло. То страшні слова…
Коли вони вийшли з хати, Льонька (він аж посинів, бідолаха, на холоді) примружив хитрі оченята:
— До-о-овго ви гуляли! Змерз, як цуцик.
— Льоньчику! — забідкалась Ліда («Безсовісні ми! Забули про дитину»), — Іди, погрійся, золотко.
Та Льонька вже прилип до Грицька, став навшпиньки і таємниче на вухо йому: «Коли вже бабахнемо… німців?»
— Одного бабахнули, — криво посміхнувся Грицько. — Біжи, біжи, хлопче, на піч, — провів теплою долонею по Льоньчиній шиї. — Оно скільки мурашок пасеться.
Трохи здивований кислим виглядом парубків, Льонька підстрибцем побіг до хати. А Грицько, провівши поглядом Володьку й Михайла, несміло наблизився до Ліди.
— Ассоль! Ви після цього, мабуть, зневажаєте мене?
— Хіба не одверте було ваше слово? Ваша обіцянка перед друзями?
— Ти сумніваєшся?
— Ні, абсолютно. І тому дивне твоє запитання. Не друге, а перше.
Гриша взяв її за руку, і вони пліч-о-пліч пішли в сірий притихлий степ, як не раз ходили до цього.
Живі привиди
Вже після п’ятої почало смеркатися.
Обтрушений вітрами бересток порідшав, і крізь нього просвічувалось вогнисте небо; в холодному полум’ї танув короткий осінній день, танув тихо, непомітно, сповнюючи простір синіми сутінками. Легку тремтливу тишу порушували тільки буркотливий голос: «Стій!» і дзизкання порожнього відра — то Поліщучка доїла Снігурку.
— Лідо, поглянь, — озвалася мати, — хто там вештається по садку.
Ліда передала Льоні підручник німецької мови й устала з призьби. Сірою примарою блукав понад річкою незнайомий чоловік, широкими кроками міряв леваду. «Що йому треба?» — з тривогою подумала Ліда. Підійшла мати, теж задивилася в берег. Чоловік піднявся на гору й рішуче попростував до гурту.