Павутинка
Шрифт:
Я сиджу на дивані в кутку залу й курю першокласну «Гавану». Над головою висить огудина гарбуза, посадженого в горщику. З-поміж широкого листя, що ховає під собою горщик, визирають розпущені жовті квітки.
– Так, оглянув. Закурите сигару?
Однак старий, як мала дитина, захитав головою і добув старовинну табакерку, зроблену зі слонової кістки. її також я бачив десь у музеї. Такого старого тепер уже не побачиш навіть на Заході, не те що в Японії. Харуо Сато [124] , напевне, оцінив би його високо, якби познайомився.
[124]
Харуо
– Відразу за містом, куди тільки око сягає, тягнуться городи, – провадив я далі.
– Більшість населення острова Суссанрап вирощує овочі. Цим зайняті всі – і чоловіки, й жінки.
– Напевне, на овочі великий попит?
– Вони продають їх жителям сусідніх островів. Але, звісно, вони повністю не розпродаються. Залишки доводиться складати на купу. Як ви, мабуть, бачили з пароплава, вона досягла висоти двадцять тисяч футів.
– Та невже ота піраміда – це рештки непроданих овочів ?
Дивлячись на старого, я тільки кліпав з подиву очима. А той, як і раніше, загадково всміхався.
– Так, це непродані рештки. Причому нагромаджені впродовж лише впродовж останніх трьох років. Якби вдалося зібрати залишки з усіх попередніх років, то тими овочами можна було б загатити Тихий океан. А проте жителі острова все одно їх вирощують. І вдень, і вночі. Ха-ха-ха! Поки ми оце розмовляємо, вони працюють не покладаючи рук. Ха-ха-ха!
Силувано посміхаючись, старий вийняв хустинку, що пахла жасмином. Він посміхався не звичайно, а як диявол, що глузує з людської дурості. Насупившись, я вирішив перевести розмову на іншу тему.
– Скажіть, коли тут буває базар?
– На початку кожного місяця. Але це звичайний базар. А, крім того, три рази на рік – в січні, квітні й вересні – відбуваються ярмарки. Найчисленніший – в січні.
– Напевне, перед ярмарками на острові панує велике пожвавлення?
– Ще б пак! Бо кожен до того часу намагається виростити якнайбільше своїх овочів. Підживлюють їх фосфатними добривами, макухою, поміщають у теплиці, обігрівають електричним струмом… Про все не розкажеш. А буває й так, що, перестаравшись у тому, щоб виростити їх якомога швидше, люди псують їх.
– До речі, я сьогодні бачив, як по городу бігав чоловік з божевільним виразом обличчя і кричав: «Не встигну! Не встигну!»
– Цілком можливо. Адже новорічний ярмарок уже на носі…Та й міські торговці, всі як один, метушаться, мов несамовиті.
– Міські торговці?..
– Ну, ті, що торгують овочами. Вони скуповують овочі, вирощені на сільських городах, і перепродають людям, які приїжджають із сусідніх островів. Ось який тут порядок.
– Напевне, й той огрядний чоловік з чорним портфелем, який кричав: «Погані справи! Погані справи!» – також торговець… А котрі овочі найбільш ходові?
– На це Божа воля. Точно сказати важко. З кожним роком становище змінюється, а чому – невідомо.
– Та, мабуть, якісь овочі розходяться краще за інших?
– Та як вам сказати… Якість визначають каліки…
– Чому каліки?
– Все дуже просто. Каліки на городах не працюють, отже, овочів не вирощують,
– Виходить, я бачив одного такого каліку. І чув, як той бородатий сліпець, погладжуючи неочищений від землі батат, промовляв: «Колір цього овочу неописанний, у ньому поєднався колір троянди й блакитного неба».
– Мабуть, що так. Сліпець – це, звісно, добре. Та ідеальним вважається повний каліка, який не бачить, не чує, позбавлений нюху, безрукий і безногий, без зубів і без язика. Якби такий каліка з'явився, то став би найпершим arbiter elegantiarum [125] . Теперішній наш улюблений каліка в основному задовольняє цим вимогам – володіє тільки нюхом. Кажуть, що недавно йому забили ніздрі розтопленим каучуком, але все-таки він трохи розрізняє запахи.
– Ну, і що ж стається з овочами після того, як каліки визначать їхню якість?
[125]
Знавець вишуканого смаку (лат.).
– А нічого. Хоч би як низько каліки їх оцінювали, овочі все одно швидко розкуповуються.
– Виходить, що все залежить від бажання торговців?
– Видно, торговці скуповують лише такі овочі, на які, за їхніми розрахунками, буде попит. А от чи буде попит на високоякісні товари…
– Постривайте. Якщо це так, то, виходить, що взагалі не можна покладатися на оцінку калік, чи не так?
– А це й роблять люди, які вирощують овочі. Зрештою, та й вони самі вам нічого певного не скажуть про якість овочів, якщо ви їх спитаєте. Один, наприклад, вважає, що якість овочів визначається поживністю, а інший – смаком. Але й це ще не все…
– А що, хіба справа складніша?
– Звичайно. Думки розходяться як щодо смаку, так і поживності. Наприклад, що овочі без вітамінів не поживні, а поживні ті, які містять жири, що можна говорити лише про смак редьки, а не моркви…
– Отже, є тільки два критерії якості – поживність і смак, і в кожному з них – різноманітні варіанти. Я правильно вас зрозумів?
– Та не зовсім так. Ось вам приклад. Дехто вважає, що існує колірний критерій, тобто, як це стверджується у вступах в естетику, що кольори діляться на теплі та холодні. Такі люди високо оцінюють овочі червоного та жовтого, на їхню думку, теплих кольорів. А от на овочі холодного світло- та темно-зеленого кольорів і дивитися не хочуть. В усякому разі, їхнє гасло таке: «Перетворимо всі овочі на помідори або загинемо!»
– Справді, я бачив, як один чоловік богатирського вигляду в самій сорочці виголошував таку промову перед купою власних овочів.
– Саме так. Ті овочі теплого кольору називають пролетарськими.
– Але ж перед ним лежали на купі самі огірки та дині…
– Це просто означає, що він дальтонік. Тільки йому самому вони здаються червоними.
– А що ж робити з овочами холодних кольорів?
– Деякі люди вважають, що такі овочі взагалі не овочі. Щоправда, ці люди лише посміхаються, а промов не виголошують, та все одно, здається, в душі вперто ненавидять овочі теплих кольорів.