Павутинка
Шрифт:
«Magic Flute» – Mozart [149] .
Він умить збагнув. Порушуючи десять заповідей Божих, Моцарт, напевне, теж страждав… Але, мабуть, не так, як він… Похнюпивши голову, він неквапом вернувся до свого столика.
Одного весняного погідного дня, коли йому було тридцять, він проходив бором, пригадуючи власні слова, написані два чи три роки тому: «На жаль, боги не можуть так, як ми, заподіяти собі смерті…»
[149]
«Чарівна флейта»
Знову настала ніч. Море перед бурею хлюпотало об берег, ненастанно розсипаючи у тьмяному світлі хмари бризок. У таку пору просто неба він удруге взяв шлюб зі своєю дружиною. Для них то була й радість, і мука. Трійко дітей разом з ними стежило за спалахами блискавиць над морем. Притуливши до грудей маля, дружина, здавалось, ледве вгамовувала сльози.
– Ти бачиш корабель?..
– Бачу.
– Корабель з поламаними щоглами.
Радий, що спить сам-один, він надумав був повіситися на поясі на віконних ґратах. Але, торкнувшись підборіддям пояса, він раптом злякався смерті. Ні, він не боявся страждання у мить смерті. Він двічі виймав кишенькового годинника й спробував прослідкувати, як настає непритомність. Помучившись трохи, він збайдужів до всього і дивився на світ невидющими очима. Якби він ще раз спробував затягти зашморг, то напевне б умер. Він поглянув на годинника й виявив, що мучився одну хвилину й двадцять з чимось секунд. За віконними ґратами було темно, хоч в око стрель. Десь хрипко заспівав півень.
«Диван» ще раз наснажив його душу. То був Ґетевський «Західно-Східний диван». Поглядаючи на Ґете, що стояв на межі добра й зла, він до відчаю заздрив йому. В його очах Ґете-поет був величніший за Христа. У серці того поета знайшли собі місце не тільки Акрополь і Голгофа, але й розквітала аравійська троянда… Якби він годен був вступити у слід Ґете… Дочитавши «Диван» і заспокоївши страшно схвильовану душу, він мимоволі відчув до себе зневагу зате, що вродився непридатним до життя євнухом.
Самогубство швагра зненацька перевернуло його життя. Тепер він мусив клопотатися про сестрину родину. Його майбутнє – принаймні так йому здавалось – потьмарилося, примеркло. Почуваючи на собі насмішку за своє духовне банкрутство (свої вади він знав геть усі), він і далі читав розмаїті книжки. Та навіть «Сповідь» Руссо була повна-повнісінька героїчної облуди. Що ж до «Нового життя» [150] , то такого лицеміра, як головний герой роману, йому ніде не доводилося зустрічати. А от Франсуа Війон припав йому до серця. Серед кількох віршів у збірці він натрапив на «Прекрасного бика».
[150]
«Нове життя» – твір Сімадзакі Тосона (1872-1943), творця японського реалістичного роману.
У сні йому ввижалася постать присудженого до повішення Франсуа Війона. Кілька разів він намагався, як Війон, спуститися на саме дно людського життя. Але на перешкоді йому стало оточення і власна фізична кволість. Поступово він підупав, як обсохле на вершку дерево, що його колись бачив Свіфт…
її обличчя світилося прекрасним блиском, наче тонкий лід, осяяний вранішнім сонцем. Він був до неї прихильний, але любові не почував. А її тіла він і пальцем не торкнувся.
– Це правда, що ви хочете вмерти?
– Власне, не смерті я хочу. Просто
По такій розмові вони постановили собі разом умерти.
– Platonic suicide [151] .
– Double platonic suicide [152] .
Він мимоволі зауважив, що, хоч як дивно, а на душі йому відлягло.
Він не вмер з нею. Тільки ще й досі чомусь шкодує, що не торкнувся і пальцем її тіла. Вона деколи розмовляла з ним так, буцімто й нічого не сталося, а передаючи йому пляшечку ціаністого калію, ще й промовила:
[151]
Platonic suicide – платонічне самогубство (англ.)
[152]
Double platonic suicide – подвійне платонічне самогубство (англ.)
– А цього, мабуть, вистачить, щоб нас обох покріпити.
І справді, після того його душа зміцніла. Сидячи у плетеному кріслі, він споглядав молоді листочки дуба і все думав про мир і супокій, що йому подарує смерть.
Безсилий, він узявся писати автобіографію. Та писати було навдивовижу важко. Бо ще лишилася у нього і власна гордість, і скептицизм, і тверезий розрахунок. Такого себе він не міг зневажати. Однак мимоволі приходила в голову думка, що кожна людина в душі така, як він. Серед різноманітних автобіографій йому часто пригадувалась «Поезія і правда» [153] . Він ясно збагнув, що художній твір не кожного може зворушити. З голови йому ніяк не виходило, що його твори звернуті лише до близьких душею людей, які прожили життя, подібне до його власного. Атому він вирішив негайно написати свою «Поезію і правду».
[153]
«Поезія і правда» – автобіографічний твір Ґете.
Закінчивши писати «Життя ідіота», він якось випадково у крамниці старих речей натрапив на лебедине опудало. Хоч лебідь ще стояв, гордовито піднявши дзьоба, та його зжовклі крила вже міль точила. Пригадуючи своє життя, він відчув на очах сльози, а на губах гірку посмішку. Попереду його чекало тільки божевілля або ж самогубство. Ідучи самотньо крізь вечірній натовп, він змирився з тим, що нещадна доля поволі доведе його до загибелі.
Збожеволів його товариш. До нього він відчував завжди щиру прихильність. Бо він душею збагнув товаришеву самотність, заховану під машкарою веселості. Він кілька разів заходив до товариша, коли той уже був божевільний.
– У тебе і в мене вселилася нечиста сила, «злий дух кінця століття», – пошепки казав йому товариш.
Через кілька днів по дорозі до санаторію його товариш, кажуть, навіть їв виноградні пуп'янки. Коли товариша забрали до лікарні, він раптом згадав про подароване товаришеві погруддя письменника, автора «Ревізора», якого той дуже любив. Згадавши, що Гоголь умер божевільним, він мимоволі відчув злу силу, що грається їхньою долею.
Цілком знемігши, він прочитав передсмертні слова Радіґе [154] : «Господні воїни вже йдуть по мене» – й почув регіт богів.
[154]
Т. Радіґе (1903-1923) – французький письменник.