Печера
Шрифт:
Жодного.
За законом статистики.
І вона розсміялася, і так, з милою усмішкою, вислухала повідомлення бабусі-фільмотекарки, що замовлених фрагментів немає і ще довго не буде. Бабусі було ніяково, вона раз у раз знизувала похилими плечима:
– Якийсь дурень в апаратній пиво розгатив, літрову пляшку… А вони пива нанюхалися – й показилися. Щурі. Видно, нализалися, все пожерли, ну геть усе поперегризали, ніщо не працює, світла нема, приїдуть монтери – підлогу здиратимуть… Щурі, вони від пива подуріли. Раніше дротів не гризли, а тепер отаке… Отож, дівчинко, не буде замовлень, з тиждень
Усмішка на Паулиному обличчі помалу зів'яла. Подякувавши бабусі-фільмотекарці – цікаво, за що, за добру звістку?! – вона побрела назад і, побачивши в дзеркальному склі шикарної машини своє охоплене розпачем лице, навіть не спробувала розгладити зморшку на лобі. Та ну, яка різниця…
Розганяй довго мовчав. Як завжди буває в таких випадках, утрачені фрагменти старих фільмів щосекунди набували в його очах дедалі більшої цінності – зараз він повірить, що без них завтрашня передача взагалі неможлива.
– Ну, ви даєте… – тихо сказав він нарешті.
Паула уривчасто зітхнула. «Ви даєте» – наче то вона поперегризала дроти у фільмотеці!..
– Усе, за що ви беретеся, Німробець, – з тугою в голосі повідомив Розганяй, – усе, за що ви беретеся… То дощ піде, то автобуса нема, тепер от щурі…
– Я їх не запрошувала, – сказала Паула щиро.
Дуже скоро виявилося, що ілюстрований журнал «Сюжети» не має звички друкувати на першій сторінці зміст. Хочеш щось знайти – будь ласкава, гортай сторінки.
Паула гортала.
Підшивки були тугі й важкі; «Сюжети» виходили щотижня, товсті, лакові, форматом як невеликий рекламний щит. Паула раз у раз збивалася, розглядаючи шикарні ілюстрації, занурювалася в читання, вивчала добірки про новомодний рух творчого туризму, про конкурс методичних програм для немовлят з несформованим «етичним кістяком», і про останні голосні фільми, і про нові розробки у ветеринарії, і про «культуру свят у складних кліматичних умовах», про нічні клуби, аукціони акваріумних черепашок, про новітні космічні проекти, мистецтво влаштовувати рукотворні гроти та про вечірки за участі рок-зірок. Через дві години, очманівши від інформації, з важкою головою й затуманеними очима, вона наткнулася нарешті на статтю про Рамана Ковича.
Художній керівник Психологічної драми сидів у піщаного кольору кріслі, Паула довго й утомлено дивилася в його жовчне, негарне й непривабливе лице. Вона аж бачила, як журналіст, беручи інтерв'ю, звивається в пошуках слабкого місця чи пікантної подробиці, проте всі його випади розбиваються об кам'яну, непохитну самовпевненість першого режисера столиці.
«Скажіть, а чому з театру звільнився такий-то?» – «Я не лікар і не можу надавати психіатричну допомогу». – «Газети писали про гучний скандал, коли така-то, відсторонена вами від роботи, намагалася накласти на себе руки…» – «Бідолашна не догравала на сцені, зате в житті переграє кого завгодно. Якщо хтось хоче накласти на себе руки, але його рятують, – виходить, що це вистава…» – «Усі кажуть, що ваша остання прем'єра…» – «А ви її бачили?» – «Н-не вдалося, квитків, знаєте…» – «Квитки всі продано на місяць наперед, але ви все одно спершу подивіться, а потім поговоримо…»
Паула зітхнула й вирішила далі не читати, а просто віднести Розганяєві
До вечора – до закриття бібліотеки – її здобиччю стала добірка в журналі «Театр», кілька схожих статей у не схожих одна на одну газетах та ядучий допис у «Пліткарці» – останню прем'єру Рамана Ковича було обкусано й обсипано отруйними кпинами. Герої, мовляв, пересуваються тільки колами, як на іподромі, і говорять тільки штампами, як у провінційному музеї, а якщо героїня оголює груди, то хоч би намалювали той бюст, кружечками обвели, щоб глядач, так би мовити, хоч подобизну побачив… А що герой згоряє від пристрасті – про це в програмці треба писати, оскільки позбавлений темпераменту, безбарвний, як міль, артист такий-то, загнаний режисером в оболонку скаженого ритму, схожий на дитяче брязкальце – так само порожній і так само голосний…
Бібліотекарка вже стояла над Паулою, мов караюча примара; Паула замовила ксерокопії, відгризла кусень булки, що завалялася в дипломаті, та й побрела додому.
У дитинстві їй трапилося побачити одну з ранніх вистав Ковича, тоді ще чергового режисера якогось дрібного театрика; «Дівчинка й ворони» – прем'єра стала вибухом, і навіть через рік квитки все ще неможливо було купити – по них простоювали ночами. Чотирнадцятилітня Паула під ревним наглядом старшої сестри Стефани потрапила на виставу випадково, на «зайвий квиточок», і потім цілий місяць перебувала під враженням, в ейфорії. І потім дивилася знову, й знову, й знову, бо вистава йшла, напевне, років десять…
Десять років Кович сидів на своєму троні – невідступно. Тобто він, зрозуміло, мандрував по містах і селах, приходив у Драму головним режисером і йшов знову, зникав на рік-два і знову повертався на гребені скандалу, але трон найкращого режисера – і так вважала не одна тільки Паула – бродив за ним, мов вірний кінь.
А потім він остаточно осів у театрі Психологічної драми, розігнав половину тамтешніх акторів і набрав натомість своїх людей. Паула бачила кілька вистав – критики захлиналися від захвату, маючи перед очима найзвичайнісінькі прісні глевтяки. Паула зітхнула.
Уся родина була в зборі; Влай, Стефанин чоловік, грався з Митиком у настільний хокей, і від його темпераментних кидків чорна шайба раз у раз вилітала за бортик і котилася під диван, і Митик по-начальницькому вказував пальцем, і Влай слухняно ліз у запилюжене царство загублених речей, вовтузився там, залишивши на поверхні самі тільки худющі ноги в спортивних штанях, і повертався задоволений, зі здобиччю. Стефана смажила млинці – дим стояв коромислом; Паула нітрохи не хотіла їсти, але звичний сестрин натиск змусив її насилу прожувати кілька ложок гречаної каші.
– А ми про Ковича робимо передачу, – похвалилася вона просто для того, щоб не мовчати.
– Так? – здивувалася Стефана. – Ой як цікаво…
І продовжувала перервану розповідь про справи в інституті, про молоду співробітницю, що має колосальні успіхи й приречена на велике майбутнє в науці, про свого бездарного, але працьовитого заступника, про великий конгрес, що відбудеться наступного місяця і на якому вона, Стефана, вестиме секцію.
Очі Стефанині по-рисячи горіли. Про роботу вона вміла говорити годинами; Паула кивала й колупала ложкою остигаючу кашу.