Переходимо до любові

Загребельный Павел Архипович

— Станеш за такими, як ви! Все, що нам полож-жено, ви вже хапонули. Тепер вколювати нічого, нема дурних! Роблю там, де зароблю. Ясно?

— А ти чув про таку штуку: ентузіазм?

— Чув, чув. Півстоліття на голому ентузіазмі...

— А він не голий!

— В що ж одягнутий?

— В ідеї.

— З ідей штанів не пошиєш.

Ну, тип! І воно теж називається «робітничий клас»! Де ж правда на світі?

— Слухай, Кривцун,— не відступав я,— ти ж металург, ти цінний громадянин, ти державна людина, зрозумій, що ми стоїмо не просто коло прокатного стана, а це мовби ворота, крізь які проривається нове життя, формується тут

усе для щастя й благополуччя людського, і нам не байдуже, як воно формується, з якими затратами людської енергії і цінностей, здобутих працею людською. Візьми хоч нашу суто прокатну справу. В Союзі виробляється близько тисячі різновидів прокату, а промисловості потрібно не менше трьох тисяч. Ми втрачаємо майже вісім мільйонів тонн сталі щороку через недосконалість профілів прокату! Вісім мільйонів тонн! Сотні країн на землі ще й мріяти не можуть про річний видобуток такої кількості металу, а в нас він витрачається без користі. І коли ми беремося за освоєння нового профілю труби, то що за цим ховається?

— А нічого не ховається,— знудьговано промовив Кривцун,— кожному дурневі видно, що ви місяців два або й три сидітимете на бобах так, як колись ота дівка, що про неї писали всі газети. Кинула роботу з доброю платнею і пішла витягати відсталу дільницю без зарплати. Прізвище в неї було таке смішне: га-га-га... Де вона тепер? Може, скажеш?

Я підійшов і дав Кривцунові по зубах. Він хотів дати здачі, але був трохи нижчий за мене і, мабуть, від перманентних лінощів виявився слабкіший. Я міцно затис йому руки, потримав так його трохи, мовчав, бо якось розхотілося мені займатися агітацією й пропагандою, потім відпустив Кривцуна, відштовхнувши від себе, і повернувся на своє робоче місце.

— Я в комітет комсомолу поскаржуся! — верескнув Кривцун, але далі не кричав, бо з підтанцьовуванням з'явилася Клементина, мабуть, щоб повідомити про чийсь брак, але Кривцун не дав їй дійти до мови, він закрутився довкола дівчини, і аж тут мене осінило, чого він рвався до нас, і чого перестав бюлетенити, і чого приходив до стана мало не в білій сорочці з галстуком: Клементина!

Ну, тип!

Відверто кажучи, не могло бути й мови про мою закоханість у Клементину, бо ще світили мені з далекої далечі Сірі очі, хоч і потьмарюючись часом, окрім того, здавалося мені, що Клементина, дарма що виразиста і обличчям, і поставою,— задрібна якась для мене, чи що. А може, трохи стримувала мене її хоч і не одержана, але однаково ж зароблена чесно золота медаль за десятирічку і вперте долання науки. Одне слово, не про кохання тут ішлося, а саме про оте недостойне, пережиткове почуття дрібного власника, очевидячки, бо я раптом вирішив, що маю неподільні права на Клементину, а більше ніхто!

Я допоміг їй влаштуватися в нашому цеху, я допомагав їй, я... Заслуг було небагато, тобто не було їх зовсім, та хіба можеш спокійно розмірковувати, коли перед твоїми очима зазіхає на таку дівчину Кривцун!

Ледарям завжди щастить. Це теж один з неписаних законів суспільства. Один переривається від зусиль, гори перевертає і майже нічого не досягає для самого себе, а ледащо сидить, поляпує в долоні й роззявля рота лиш для того, щоб падали туди калачі й ковбаси! Але я заприсягнувся, що з Клементиною в Кривцуна так легко не вийде. Поки я тут і поки свободою горю, не бувати зближенню!

Коли людина хвилюється, вона може трохи дуріти, а коли дуріє, втрачає почуття гумору. Тоді справи кепські! Я мав би дочекатися, поки

Клементина підійде до мене, вона щодня підходила до мене по кілька разів, я навіть не помічав цього, не звертав уваги, а ось тепер, коли хотів, щоб підійшла, дівчина, мов дратуючи, витанцьовувала то коло одного, то коло другого, а до мене ніяк не могла наблизитися. Врешті я не витерпів і погукав її.

— Щось сталося, товаришу лауреат? — підтанцювала вона до мене.

— Сталося,— відбуркнув я.— Ти мені скажи таке: чи можна вважати наявність почуття гумору в людині за ознаку розуму?

— А чого ж? Можна, коли немає інших ознак,— вона сміялася, як завжди коло мене, а мені все те здавалося тепер глумлінням.

— Тоді скажи ще таке,— похмуро мовив я,— скажи мені, дитинко, де ти живеш?

— На проспекті Космонавтів,— відповіла «дитинка».

— Себто на Глиняній гірці?

— Хай буде Глиняна гірка.

— І тобі не страшно увечері ходити додому з роботи?

— Не страшно, бо я не додому йду, а забігаю на репетиції в балетний гурток, а тоді в інститут...

— А що б ти сказала, аби товариш Череда-молодший взяли вас за ручку і довели до балетів і до інститутів?

— Нічого б не сказала, бо товаришу Череді-молодшому зовсім не по дорозі зі мною.

— А ти звідки знаєш, що не по дорозі?

— Бо «Діловий клуб» зовсім у іншому кінці міста.

— А звідки тобі відомо, що я живу в «Діловому клубі»?

— Це всім відомо,— крутнулася вона на одній нозі,— бо товариш Череда дуже знаменита особа.

— Я не хочу бути знаменитим, я хочу бути добрим.

— Будь!

— І тому хочу супроводжувати тебе скрізь аж до Глиняної гірки!

— Але ж це не по дорозі. Кривцунові по дорозі, ми іноді можемо...

— З Кривцуном?

— Так. А що? Цілком випадково наші будинки виявилися поряд.

— Випадково-планомірно, чи як?

Клементина подивилася на мене трохи стривожено.

— А хіба Кривцун щось казав тобі?

— Ні, він нічого не казав. Просто я поперебиваю йому ноги. Коли б він мав навіть не дві, а цілих двадцять дві ноги, то й тоді б я поперебивав йому всі!

— Навіщо ж перебивати йому ноги? Давай краще умовимося так. Тобі все одно не по дорозі дертися на Глиняну гірку, щоб потім спускатися з неї. А от мені по дорозі буде, коли я разом з тобою дійду до «Ділового клубу», а тоді подамся на репетицію. Згода?

— Але чому ти маєш мене проводити?

— Ну, хоча б для збереження Кривцунових ніг. Вони знадобляться йому, щоб міцно стояти в житті. Бо не всі ж стоять так міцно, як ти.

Я прикусив язика, згадавши, як неміцно колись стояв і я сам, щастя, що це було ще до Клементининої ери і дівчина нічого не знала. Але навіть од маленьких перемог паморочиться в голові, запаморочилося й у мене, тепер, коли я мав те, чого прагнув, я міг бути зневажливо-великодушним, тому сказав недбало:

— Коли хочеш, можеш ходити паралельним курсом з своїм Кривцуном і берегти його високоцінні кінцівки.

— Можу й ходити! — розгнівалася дівчина.

— Не заважай мені працювати!

— Ах, ах!

— Але ж ти пообіцяла мені...

— Зануда ти, Митьку, от ти хто! — Клементина крутнулася й побігла від мене.

Але ввечері дотримала слова, і ми справді йшли разом до «Ділового клубу», вперто мовчали, супилися, коли ж я захотів провести її далі, вона заборонила мені й сказала, що стоятиме коло «Ділового клубу», поки пересвідчиться, що я вже в своїй квартирі.