Переходимо до любові

Загребельный Павел Архипович

— Я ще трохи поголосую,— сказав Рацпроп,— взаємовиручка ж...

Ніхто його виручати не збирався, жодна машина не зупинялася, хоч як Рацпроп розмахував руками: всі шофери чомусь упевнені були, що їх розігрують. Та, може, воно й ліпше, бо інакше не довелося б мені поспати в соломі. А солома ж була свіжа, запашна, шурхотлива, спалося в ній солодко, і снилися мені керівники великих держав, які влаштували зустріч на високому рівні для вирішення проблеми автомобілізму в глобальних масштабах.

Я прокинувся рано, ще не сходило сонце, але Рацпроп, видно, випередив мене.

В соломі його не було. Не було й коло машини. На сидінні біліла записка: «Пішов на станцію обслуговування». Він забув узяти з собою машину. Забув, що станція обслуговує не людей, а машини. Ну, та не біда. Пішов, то й повернеться!

Я ще трохи полежав у соломі, думаючи, яка все-таки геніальна штука закони автомобілізму, і тут змушений був переконатися також у наявності закону взаємовиручки. До наших ночовок підкотив замурзаний самоскид, хвацько розвернувся, задом підібрався до самого радіатора, з кабінки вискочив веселий Рацпроп, в руках у нього опинився трос.

— Поїхали, Митю! — закричав Рацпроп.— Зараз одремонтуємось — і далі!

Виявилося, по дорозі до станції обслуговування Рацпроп натрапив на самоскид, який виїздив на шосе з грунтівки. Колгоспна машина. Ну, а з колгоспними шоферами Рацпроп умів знайти спільну мову!

Самоскид дотранспортував нас до самих воріт станції обслуговування. Рацпроп одчепив трос, подякував шоферові, той помахав рукою й покотив собі далі, а ми розігналися до воріт.

Там висів замок, а перед замком на стільчику сиділа сонна особа. Мляво порадила нам:

— Он туди. Сперва оформляються, потім платять гроші, а тоді я впускаю.

Там, «де оформляються», стояла черга. Нічого страшного. Постояти можна. Ми з Рацпропом достоялися до віконечка, за яким сиділа ще одна сонно-байдужа особа. Особа повідомила нам, що оформитися можна тільки тоді, коли на це буде дозвіл головного механіка.

— Де ж він? — підстрибнув од обурення Рацпроп.

Шукайте,— сказала особа, позіхаючи.— На території.

Як багато важить слушна порада!

Ми знайшли головного механіка вмить. Він ходив по двору станції обслуговування з лінивою незалежністю, а за ним качалася строката купа ошалілих автомобілістів, кожен наввипередки вигукував щось, просив, благав, канючив, а всемогутній господар цього притулку для немічних машин діставав з кишені пачку американських сигарет, царським жестом видобував довжелезну, з особливим фільтром сигарету, смачно плямкнувши губами, заганяв її в рот мало не наполовину, і вмить коло другого кінця сигарети спалахувало кільканадцять вогників від сірників і запальничок, кожен з автолюбителів намагався дотягтися до сигарети першим, прислужитися великому механікові, повелителеві, можновладцю. Механік одним помахом руки відтручував усі вогники, блискав власною запальничкою, газовою, імпортною (чудо техніки й комфорту), припалював сигарету, пахкав димом, ішов до боксів, де на оглядових ямах стояли ті, кому всміхнулося щастя.

Механік підходив до «Москвича», з-під машини вилазив запацьорений старшина понадстрокової служби, механік кивав йому головою:

— Як, капітане, розбираєш?

— Розбираю.

—

Розбирай, розбирай!

Тоді йшов далі, де коло «Волги» з московським номером товклося два чоловіки й жінка, вони ладнали електродрель, щоб висвердлити в головці блока циліндрів зламану шпильку. Питав цих:

— Ну, міністри, висвердлюєте?

— Висвердлюємо.

— Висвердлюйте, висвердлюйте.

Огрядний чолов'яга, важко сапаючи, розгвинчував маленького, ще старого випуску «Запорожця».

— Що, китобій,— питав механік,— розгвинчуєш?

— Розгвинчую.

— Розгвинчуй, розгвинчуй.

Хтось сміливіший спробував вплинути на механікове сумління. А може, й не сміливіший, а просто відчаєний.

— Ви б не забували, що не ми для вас, а ви — для нас. Ви повинні обслуговувати.

— Обслуговуйся, обслуговуйся,— пустив солодкий димок всемогутній повелитель станції.— Подивимось на вас, коли почнуть випускати мільйони машин у рік. Отоді обслужитеся!

Це було ледащо ідейне — куди там нашому Кривцунові. Той просто примітивний ледар без впливу і без влади, ледар-одноосібник і самоук. А ось тут виразно видно, яке то лихо, коли ледащо стає всемогутнім.

Все-таки механік страшенно був схожий на Кривцуна. Мов рідний брат. Одягнений навіть так само гарно й у все імпортне. Мені закортіло спитати, чи не родич він нашому Кривцунові. Запитання недоречне, але все-таки хоч якась розвага для цього вкрай знудьгованого чоловіка.

Я почав протовплюватися до механіка.

— Що скажемо, полковнику? — спитав він. Хотів одразу спантеличити несподіваним звертанням.

— А я майор, директоре,— відрубав я.

— Майор? Будеш полковником.

— А ти, директоре, не Кривцун часом?

Все-таки він трохи спантеличився. Бо відразу: і директор, і якийсь у біса Кривцун. Але звичка до диктаторства помогла йому приховати миттєве збентеження.

— Я Правцун, полковнику. А ти сюди завернув даром? Що везеш? Кавуни? Дині? Не торгуємо.

— Показовий автопробіг. Жмеринка — Бахчисарай. До фонтана їдемо.

— Показуй, показуй.

— А ти глянь нашу машину, ніколи такої не побачиш.

— Я вже все бачив. Не хочу.

— То пошли електрика. В нас іскра пропала.

— І послати не можу. Я сам електрик.

— Тоді глянь ти сам.

— Сказав, не хочу.

— Виконаєш план.

— А я вже виконав.

— Перевиконаєш.

— А я вже перевиконав.

Тут хтось примудрився відтягти механіка від мене і від усіх, почалися сепаратні переговори, залопотіло трояками й п'ятірками. Я відвів Рацпропа вбік.

— У тебе дари ланів є?

— Дві пляшки абрикосового.

Приготуй одну!

Рацпроп ще стояв.

— А може, давай скажемо, що ти лауреат? Щоб без черги й зволікань...

— Що ти? Він тоді нас обдере і голими в Крим пустить! Готуй пляшку!

Я знову протовпився до повелителя.

— Що, полковнику? — ліниво поцікавився він.

— Є пропозиція.

— Пропонуй, пропонуй.

— Треба розглянути.

— Ну, давай.

Він махнув, відганяючи автомобілістів царським жестом. Диктатор!