Переходимо до любові
Шрифт:
— А в нас республіка гумористів,— сказав я.— Хіба ви не знаєте? Ми дали світові Гоголя. А новий час осяяний гумором Остапа Вишні. У Києві стоїть пам'ятник Остапові Вишні. Це символ нашого сміху, гарного настрою, вічних веселощів нашого народу.
— Що ви? — перелякано прошепотіла перекладачка.— Який пам'ятник Вишні? Де ви його бачили?
— Перекладайте, коли не хочете міжнародного скандалу,— сказав я.— Нема пам'ятника, то колись буде. Поки цей англієць постаріє та приїде туристом до Києва — стоятиме там пам'ятник нашому гумору, отоді й подивиться. А тепер хай послухає.
Стражданню перекладачки не було меж, зате наш гість, попри всю його капіталістичну сутність, отримав справжню втіху від перебування в робітничій родині Черед.
— Отже,— потирав він руки,— що ви знаєте про баранів? Пречудово! Я запам'ятав це назавжди! Мої друзі будуть просто ошелешені таким запитанням. Ось так підкинути запитаннячко моїм друзям, а самому стояти збоку, чистити нігті й посміюватися. Го-го!
— Збоку — це що! — сказав я.— А от ви спробуйте сміятися зсередини.
— Зсередини?
— Так.
У перекладачки трохи поменшало страждання на обличчі. Все-таки вона теж мала трохи почуття гумору і збагнула, що я зумів уколоти англійця саме так, як повинен був уколоти експлуататора простий радянський робітник.
— Отже, зсередини, ви кажете? — перепитав спантеличено Енгус.
— Зсередини.
— А що, коли спробувати?
— То спробуйте.— Я тепер був суцільна серйозність.
— Ви мені подобаєтесь дедалі більше! — вигукнув Енгус.
— Коли навчитеся сміятися зсередини, ви мені теж подобатиметеся,— пообіцяв я.
— Такий у вас кодекс моралі?
— Такі вимоги в республіці гумористів,— засміявся я,— і тут уже нічого не вдієш!
Все-таки я досягнув свого: страждання на обличчі перекладачки геть зникло, вона якось мовби аж зарожевіла, перестала щулитися й кутатись у свою шинелю іноземного походження, з чого я зробив висновок, що й перекладачка з часом може стати повноправною громадянкою республіки гумористів.
Багато було балачок про те, як я приймав англійського капіталіста. Про це стало звідкись відомо майже всім, окрім хіба що доцента Крижня, бо він належав до тих людей, які вже тільки випускають з себе інформацію, натомість не вбираючи нічого — така в них переповнена голова. Я навіть маю таку підозру, що коли б доцент Крижень сидів тоді в нас за столом і чув усю оту несерйозну розмову мою з англійцем Енгусом, то й тоді б він лишився непохитним у своїх переконаннях щодо суцільної серйозності для всіх громадян від їхнього народження і до самої смерті.
Ну, та не біда. Світ населений не самими доцентами крижнями. А в нас на заводі був ще товариш Книш, і товариш Книш прочув про мої дипломатично-гумористичні здібності й, не гаючись, прибіг до нашого цеху. Бігати товариш Книш міг куди завгодно й коли завгодно, бо мав ненормований робочий день. Чому ненормований? Та тому, що товариш Книш — директор Палацу культури імені Ілліча, нашого заводського вогнища культури. Відомо ж, що вогнище може горіти лише тоді, коли в нього безперервно підкладають дрова. Отож товариш Книш, вважай, займався тим підкладанням з раннього ранку до пізньої ночі, він так і жив у Палаці культури, тільки вряди-годи вискакував звідти для... і вже тут ніхто йому не міг заборонити,
Товариш Книш, як усі занадто віддані своїй справі люди, мав своє хобі: самодіяльність. Складалося враження, що він ладен був би зупинити заводи і заборонити сіяти хліб, аби лиш вивільнити всіх людей для участі в гуртках самодіяльності. У нашому Палаці культури товариш Книш організував стільки гуртків, що вони вже охоплювали, здається, всі відомі людству науки й мистецтва, і тепер час був замахнутися на ще не відомі. Тож коли я побачив товариша Книша коло себе в цеху, не мав ніяких сумнівів, що зараз почую пропозицію організувати гурток охочих пробратися до центра Землі або видобувати золото з повітря.
— Вітання, вітання, Череда,—закричав товариш Книш досить бадьоро й життєрадісно, як це він завжди вмів,— чули, чули про твої успіхи, просто неподобство, що ти заривав свої таланти в землю, але тепер не дозволимо, годі, талант треба поставити на службу народові.
— Самодіяльність? — спитав я.
— Вгадав,— підтвердив товариш Книш.— Самодіяльність.
— Гурток охочих розшукувати яйця динозаврів у пустині Гобі або Шамо?
— До динозаврів ще не добралися. Хоча... Що таке капіталіст? Для нас це майже як динозаври... Ми повинні зробити надбанням народу твій діалог з капіталістом... Уявляєш? Сценка!.. Це, брат, буде гостріше, ніж у Райкіна! Кишки рвати! Ти виходиш з одного боку, він — з другого. А посередині — стіл...
— Значить, я?
— Так.
— А капіталіст?
— І капіталіст.
— Але хто капіталіст?
— Ну, знайдемо. Тут головна дійова особа ти. А на капіталіста знайдемо якогось хлопця. Можна когось з молодих пожежників.
— Ні,—сказав я,— вже коли вибирати на капіталіста, то бери Токового.
— Токового? — злякався товариш Книш.— Це ти, Череда, не туди загнув. Токовий — керівний склад, а керівництво ми не залучаємо. Вже коли й згоджується хто добровільно, то тільки на позитивних героїв.
— Тоді доцента Крижня.
— Та ти що — здурів? Доцент Крижень — світило, сказати б, а ти його... Такий номер не піде!
— Тоді й зі мною не піде номер,— сказав я товаришеві Книшу,— не полізу я на вашу сцену, не буду розводити балачок з капіталістами, бо вже набалакався у себе вдома, а ти, товаришу Книш, одійди і не заважай мені займатися творчою діяльністю на благо нашого суспільства.
— А в мене, по-твоєму, не творча діяльність на благо? — скипів товариш Книш.
— І в тебе теж, не заперечую, але в мене, мабуть, більш творча.
— Ну, ти ще подумай все-таки, Череда. Я до тебе ще навідаюсь.
Може, товариш Книш і навідувався, але мене вже не застав, бо ми з Шляхтичем поїхали до Києва.
Нас зустрічали. Хто?
На жаль, не моя сестричка Ізольда, бо вона з своїм Віолончелістом перебувала в черговому зарубіжному турне, високо несучи прапор соціалістичного мистецтва, як висловлюються вчені люди.
Нас зустрічали Євген і... Фрусін.
Євген — це ясно, він тепер став киянином і десь там угризався в дипломатичні науки, але як опинився поперед нас Фрусін?