Переслідуваний
Шрифт:
Отець Огден Грасснер замовив собі до кімнати м'ясну запіканку "особливу". Той, хто виріс на чомусь хоч трохи кращому, ніж нашвидкуруч зготований шніцель та концентрати, гидував би кухнею цього готелю, та Річардсові все тут смакувало. Він замовив ще й пляшку вина "сандерберд" і вмостивсь дивитися "Переслідування".
Перша половина програми пройшла так само, як і дві попередні передачі. Звук із Річардсових плівок тонув у ревищі аудиторії. Боббі Томпсон був чемний і жорстокий. У Бостоні обшукують будинок за будинком. Тому, хто переховуватиме втікача, загрожує смертна кара.
Друга половина програми істотно відрізнялась від першої. Томпсон широко всміхався.
— Після показу останніх плівок, надісланих нам потворою, відомою як Бен Річардс, я із задоволенням перейду до приємних новин...
Вони впіймали Лафліна.
Його засікли в Топіці у п'ятницю, але інтенсивне прочісування міста в суботу й неділю виявилося марним. Річардс вирішив, що Лафлінові пощастило прослизнути через поліційну облогу так само, як і йому. Але сьогодні пополудні Лафліна бачили двоє дітей. Він ховався в будці шляховиків. Десь зламав праву руку в зап'ястку.
Діти — Боббі та Мері Каулзи — широко всміхались у камеру. Малому Боббі бракувало одного зуба. "Цікаво, чи добра фея дала йому за це двадцятип'ятицентову монету",— роздратовано подумав Річардс.
Томпсон із гордістю оголосив, що наступного вечора Боббі й Мері, "найперші громадяни міста Топіки", братимуть участь у передачі "Переслідування", і губернатор штату Канзас пан Гіззонер вручить кожному почесну грамоту, довічне право отримувати кашу від компанії "Фан-Твінкс" і чек на тисячу нових доларів. Аудиторія вибухнула захватом.
Далі йшли плівки: подірявлене кулями, обвисле тіло Лафліна виносять із будки, посіченої на скалки зосередженим вогнем. Студія відгукнулася схвальним ревом, погрозами та свистом.
Річардс відвернувся, його почало млоїти. Тонкі невидимі пальці, здавалося, вп'ялись йому в скроні.
Здалеку долинали слова. Тіло виставили в ротонді Канзаського капітолію. Повз нього вже проходили довгі черги городян. Полісмен, свідок сутички, сказав, що Лафлін не дуже опирався.
"Ех, тобі вже добре",— подумав Річардс про Лафліна, згадуючи його кислий голос і глузливий погляд.
"Зустрів свою знайому".
Тепер залишилось одне грандіозне видовище. Це видовище — Бен Річардс. Йому вже не хотілось їсти запіканку.
Тієї ночі йому приснився дуже поганий сон, і це було незвично. Бен Річардс ніколи не снив, хіба що в дитинстві.
А ще дивнішим було те, що себе Річардс у тому сні не бачив. Невидимий, він лише спостерігав.
На середину кімнати падало тьмяне світло, далі все оповивала темрява. Десь наче капотіла вода. Річардсові здавалося, що він у глибокому підземеллі. У центрі кімнати сидів Бредлі, прив'язаний ременями за руки й ноги до стільця. Голова в нього була поголена, мов у розкаяного грішника. Довкола нього стояли люди в чорних каптурах. "Ловці,— подумав із жахом Річардс. — Боже милостивий, це
— Я не той, кого ви шукаєте,— промовив Бредлі.
— Той, брате,— лагідно сказала одна з постатей у каптурі, проколюючи щоку Бредлі шпилькою.
Бредлі закричав.
— То ти той чи не той?
— Іди ти до розтакої матері!
Шпилька легко проткнула очне яблуко, а коли вислизнула звідти, з неї крапнула безбарвна рідина. Око запало.
— Той чи не той?
— Іди ти в гузно!
До шиї Бредлі доторкнувся електрокийок. Бредлі знову закричав, волосся в нього наїжачилося. В цю мить він нагадував футуристичну карикатуру на чорношкірого.
— Ти той, брате?
— Хай би ви з вашими носовими фільтрами тільки рак заробляли! — відказав Бредлі. — У вас уже всі тельбухи прогнили, блідопика сволото.
Шпилька проколола друге око.
— Той чи не той?
Осліплений Бредлі зневажливо засміявся.
Постать у каптурі дала знак рукою, і з темряви, весело підстрибуючи, виринули Боббі та Мері Коулзи. Вони почали скакати довкола Бредлі, співаючи: "Не страшний нам сірий вовк, сірий вовк, сірий вовк!"
Бредлі закричав, звиваючись на стільці, наче силкувався здійняти вгору прив'язані руки, щоб захиститися. Пісня лунала чимраз голосніше й лункіше. Діти змінювались на очах. Голови їхні видовжувалися, наливались кров'ю. У роззявлених пащеках блиснули гострими лезами зуби.
— Я все скажу! — крикнув Бредлі. — Скажу! Скажу! Я не той, кого ви шукаєте! Шукайте Бена Річардса! Я все скажу! Господи... О-о... Г-г-господи...
— Де він, брате?
— Я скажу! Я скажу! Він...
Пісня заглушила слова Бредлі. Потвори кинулися на нього, намагаючись уп'ястися у витягнуту, з напнутими жилами, шию. В ту ж мить Річардс прокинувся, заливаючись потом.
У Манчестері стало небезпечно.
Він не знав, чи на нього так вплинув страшний кінець Лафліна в ковбойському стилі, чи сон, чи то було просто передчуття.
Так чи так, а у вівторок уранці він лишився в готелі й до бібліотеки не пішов. Йому здавалося, що кожна хвилина наближає неминучий кінець. Виглядаючи з вікна, він бачив ловця в кожному старому мексіканцеві й у кожному розімлілому від очікування пасажирів таксистові. Його переслідували видіння озброєних людей, що безгучно скрадаються коридором. Він чув, як у голові його цокає велетенський годинник.
Після одинадцятої години Річардс нарешті зважився. Чекати довше не можна: вони теж усе знають.
Він узяв ціпок і, незграбно постукуючи ним по підлозі, дійшов до ліфтів, спустивсь у вестибюль.
— Ви вже йдете, отче Грасснер? — спитав адміністратор із звично люб'язною й водночас зневажливою усмішкою.
— Сьогодні в мене вихідний,— сказав Річардс, тримаючись на відстані. — Кіно тут десь можна подивитися?
Він знав, що в місті є десяток кінотеатрів і в восьми з них демонструють стереоскопічні порнофільми.
— Гадаю, можна було б піти в "Центр",— обережно відповів адміністратор. — Там, здається, показують фільми Діснея.