Переслідуваний

Кінг Стівен

— Місіс Річардс! Вас до телефону! Місіс Річардс!..

За півхвилини той самий голос знову почувся в трубці.

— Її нема. Дитина аж захлинається плачем, а її немає. Я ж кажу, вона ходить клієнтів видивляється. — Жінка хихикнула.

Річардс шкодував, що не може вигулькнути на другому кінці дроту, наче лихий джин із чорної пляшки, й душити власницю незнайомого голосу, аж поки в неї вилізуть очі й покотяться по підлозі.

— Передайте їй записку,— сказав він. — Пишіть на стіні, якщо немає на чому.

— У мене нема олівця. Я

кладу трубку. Бувайте здорові.

— Почекайте! — заволав Річардс розпачливо.

— Я кладу.. Хвилинку... — знехотя промовив голос. — Ось вона піднімається сходами.

Обливаючись потом, Річардс знесилено прихилився до стіни. За хвилину він почув голос Шійли — насторожений, трохи наляканий:

— Алло?

— Шійло!.. — Він заплющив очі,- не маючи сили відірватись од стіни.

— Бене, Бене, це ти?.. З тобою все гаразд?

— Еге ж. Усе чудово. Як Кеті? їй не...

— Без змін. Жар не дуже сильний, але вона так хрипить, наче в неї круп. Бене, мені здається, в неї набряк легенів. А що, як це пневмонія?

— Усе буде гаразд. Усе буде гаразд.

— Я... — Шійла замовкла. — Я нізащо не залишила б її саму, але я мусила... Бене, я знайшла сьогодні двох клієнтів. Ти вже пробач. Зате дістала деякі ліки в аптеці. Добрі ліки... — Голос її зазвучав натхненно й ритмічно, наче вона проказувала проповідь.

— Ті ліки ні к бісу не годяться,— сказав Бен. — Слухай, Шійло, не роби цього більше. Прошу тебе. Я думаю, мене вже зарахували. Правда. Тепер не дуже відсіватимуть, бо людей залишилось мало, а програм багато. Треба ж якось забезпечити їх гарматним м'ясом. Крім того, мені, мабуть, дадуть аванс. А місіс Апшо...

— На неї в чорному аж дивитись було страшно, — перебила його Шійла безбарвним голосом.

— Ти на це не зважай. Головне, пильнуй Кеті, Шійло. І ніяких клієнтів.

— Гаразд. Я сидітиму вдома. — Він не повірив її голосу. (Правду кажеш, Шійло?) — Бене, я кохаю тебе.

— І я тебе ко...

— Три хвилини закінчились,— урвала їх телефоністка. — Якщо бажаєте продовжити, опустіть, будь ласка, нову двадцятип'ятицентову монету або три старі.

— Зачекайте хвилинку! — заволав Бен. — Поклади трубку, суко! Ти...

У відповідь почувся бездушний гудок.

Бен пожбурив трубку. Вона відлетіла на довжину пругкого сріблястого шнура, підскочила вгору, вдарилась об стіну й почала розгойдуватися, наче якась дивна змія, що, вжаливши раз, мусила здохнути.

„Хтось повинен платити, — тупо думав Бен, повертаючись назад. — Повинен“.

89 проти 100...

Вони пробули на п'ятому поверсі до десятої наступного дня, і Річардс мало не збожеволів од люті, тривоги й розчарування, аж поки схожий на гомика тип у форменому комбінезоні, який щільно облягав його молоде тіло, лагідно запросив їх до ліфта. їх лишилось разом чоловік триста; понад шістдесят тихо вирядили вчора ввечері. Серед них був і невтомний оповідач сороміцьких

анекдотів.

Групами по п'ятдесят чоловік їх підняли на шостий поверх і завели до невеликого залу. Тут в око впадали неабиякі розкоші — скрізь червоний плюш. Помітивши вмонтовані в підлокітники із справжнього дерева попільнички, Річардс дістав свою прим'яту пачку сигарет і закурив. Одначе попіл струшував на підлогу.

У центрі невеличкої сцени стояла трибуна, на ній — карафа з водою.

Десь о чверть на одинадцяту до трибуни підійшов схожий на гомика тип і сказав:

— Я хочу представити вам Артура М. Бернса, помічника режисера розважальних програм.

— Ура,— сказав хтось кислим голосом за спиною в Річардса.

На сцену широким кроком піднявся тілистий чолов'яга з отороченою сивим волоссям лисиною на маківці. Зупинившись біля трибуни, він скинув головою і мовчки постояв, ніби прислухаючись до оплесків, які лише він один міг почути. Потім усміхнувся до присутніх широкою променистою усмішкою, що, здавалося, перетворила його на товстенького підстаркуватого купідона у піджачній парі.

— Поздоровляю вас,— промовив він. — Ви свого домоглися.

Усі разом зітхнули, як один чоловік, почувся сміх, попліскування по плечах. Задиміло ще більше сигарет.

— Ура,— обізвався той самий кислий голос позаду.

— Невдовзі вам роздадуть назви програм, у яких ви братимете участь, і номери кімнат на сьомому поверсі, де вас поселять. Керівники програм уточнять, що від кожного з вас вимагається. А я хочу ще раз привітати всіх і сказати, що ви — мужні, винахідливі люди, які відмовились від допомоги з безробіття, аби скористатися можливістю показати себе справжніми чоловіками й навіть, на мою думку, героями нашого часу.

— Бредня,— зауважив кислий голос.

— Крім того, я бажаю вам успіху від імені усієї Мережі. — Артур Берне зухвало пирхнув і задоволено потер руки. — Вам, звісно, кортить дізнатися, що кому випало, тож не докучатиму вам більше своєю балаканиною.

В ту ж мить розчахнулися бічні двері, і до залу ввійшло з десяток асистентів у червоних куртках. Вони почали викликати прізвища й роздавати білі конверти, які незабаром, наче конфетті, усіяли підлогу. Люди роздивлялися пластикові картки, обмінювались враженнями. Хтось глухо застогнав, хтось радісно скрикнув, хтось розчаровано присвиснув. З висоти свого подіума Артур Берне споглядав цю сцену з усмішкою благодійника на вустах.

— „Вам не жарко?“ І треба ж, щоб мені таке попалось! Господи, я жару терпіти не можу.

— Та ця передача й мідяка не варта — іде одразу після мультиків...

— „Колесо“! Оце маєш... Не думав, що в мене так кепсько із серцем...

— Мав надію потрапити в цю передачу, але щоб так і вийшло...

— Гей, Джейку, ти бачив коли-небудь „Верхи на крокодилах“? Я думав...

— От уже не сподівався...

— Навряд чи ти зможеш...

— Кляті мерзотники...

— „Мерщій до зброї“ — та це ж...