Переспівниця

Коллінз Сюзанна

— До наступної хвилі у вас близько сорока п’яти секунд, — докинув Плутарх.

Я стогнала, ступаючи на праву ногу, однак не зупинялася. Зараз не час звертати увагу на такі дрібниці. Та й краще взагалі не дивитися на рану. На щастя, я в черевиках, які зробив для мене Цинна, — в них я легко відривалася від асфальту й бігла набагато швидше. Взула б я ту пару, яку видали мені в Окрузі 13, я б нізащо не вижила. Богз вирвався вперед, але більше мене обігнати не вдалося нікому. Інші охоронці пристосувалися до моєї швидкості й прикривали мене ззаду та з боків. Секунди спливали, у скронях калатало. Ми проминули склад № 2 і тепер бігли вздовж брудної

коричневої будівлі. Попереду виднівся вицвілий блакитний фасад. Ще кілька метрів до бункера... Ми вже майже його дісталися, залишилося перетнути одну вулицю — аж тут нас накрила наступна хвиля бомбардування. Я інстинктивно впала на землю й покотилася до блакитної стіни. Тепер своїм тілом мене затулив Гейл. Здавалося, цього разу раз атака тривала значно довше.

Я перекотилася на бік, і наші з Гейлом погляди зустрілися. На якусь мить увесь світ перестав для мене існувати — я бачила тільки його розпашіле обличчя, жилку на скроні, яка сіпалася від ударів пульсу, і вуста, які то розтулялися, то стулялися — Гейл намагався відсапатися.

— Як ти? — запитав він.

— Нормально. Не думаю, що мене помітили, — відповіла я. — Нас же не переслідують.

— Ні, вони ціляться в щось інше, — мовив Гейл.

— Знаю, але там немає нічого, окрім...

Ми водночас утямили, яка у нападників ціль.

— Окрім шпиталю.

За мить Гейл уже стояв на ногах і щосили гукав:

— Винищувачі ціляться у шпиталь!

— Це не ваша проблема, — сказав Плутарх рішуче. — Ховайтеся в бункер.

— Але в окрузі немає військових, тільки поранені! — гукнула я.

— Катніс, — у голосі Геймітча пролунала насторожена нотка. Він зрозумів, до чого йде. — Навіть не думай!..

Я висмикнула навушник, і той безпомічно повис на шнурку. Тут до мене долинув іще один звук, якого раніше я не чула: кулеметна черга з даху брудної коричневої будівлі через дорогу. На землі хтось відстрілювався! Ніхто не встиг мене зупинити — я кинулася до драбини й подерлася нагору. Це я добре вмію.

— Не зупиняйся! — пролунав позаду Гейлів голос. Краєм вуха я почула, як він буцнув когось ногою в обличчя. Якщо то був Богз, Гейлові буде несолодко. Вилізши на дах, я поплазувала по застиглій смолі. Зупинилася на кілька секунд, щоб пропустити Гейла вперед, а тоді ми скочили на ноги й побігли до кулеметів. Біля кожного лежало по кілька повстанців. Біля одного з кулеметів ми пригальмували та присіли поруч із двома солдатами.

— Богз у курсі?

Обернувшись ліворуч, за одним із кулеметів я побачила Пейлор. Вона дивилася на нас глузливо.

— Він знає, де ми, — відповіла я ухильно. А хіба я збрехала?

— Звісно, що знає, — розсміялася Пейлор. — Стріляти вмієте? — з цими словами вона поплескала по дулу кулемета.

— Так. Нас учили в Окрузі 13, — мовив Гейл. — Але я ліпше скористаюся своєю зброєю.

— Так, у нас є луки, — я дістала з-за спини свій — і тільки тоді усвідомила, наскільки декоративний він має вигляд. — Він смертоносніший, ніж може здатися на перший погляд.

— Можу тільки уявити, — мовила Пейлор. — Гаразд. Ми очікуємо щонайменше ще три хвилі. Винищувачам перед новою атакою доведеться розвернутися. Це наш єдиний шанс. Не вистромляйтеся!

Я стала на коліно, приготувавшись стріляти.

— Почнемо з вогню, — мовив Гейл.

Кивнувши, я витягнула стрілу з правого відділення. Якщо ми схибимо, наші стріли кудись приземляться — можливо, на склад потойбіч вулиці. З вогнем іще можна буде впоратися, а от вибухівка завдасть

непоправної шкоди.

Раптом у небі, за два квартали від нас, всього за сотню метрів, з’явилися вони — сім бомбардувальників, вишикуваних ключем.

— Гуси! — гукнула я.

Гейл одразу зрозумів, що я мала на увазі. Під час сезону міграцій, коли ми завжди полювали на птахів, ми виробили власну систему поділу, щоб наші стріли бува не поцілили в одного птаха. Це означало, що спочатку я стріляла в дальнє крило ключа, Гейл — у ближнє, а коли доходили до гуски в центрі, стріляли по черзі. У нас не було часу на узгодження: я прикинула тривалість польоту стріли й вистрелила. Стріла поцілила ближче до основи крила одного з винищувачів, і воно загорілося. Гейл промахнувся — його стріла приземлилася на даху одного зі складів, який одразу ж спалахнув. Гейл тихо вилаявся.

Винищувач, у який я поцілила, збився з курсу, але досі скидав на землю бомби. Він навіть не впав, так само як і той, у який влучили з кулемета. Мабуть, завдана шкода виявилася недостатньою.

— Гарний постріл, — сказав Гейл.

— Узагалі-то я цілилася в інший винищувач, — пробурмотіла я — хотіла збити той, що летів попереду. — Вони швидші, ніж нам здавалося.

— На позицію! — гукнула Пейлор. На обрії з’явилася наступна хвиля бомбардувальників.

— Вогонь не годиться, — мовив Гейл. Я мовчки кивнула, і ми обоє витягнули стріли з вибухівкою. Склади через дорогу здавалися порожніми.

Поки винищувачі наближалися, я прийняла ще одне спонтанне рішення:

— Я підводжуся! — гукнула я і скочила на ноги. Саме з такої позиції я стріляла з найбільшою точністю. Цього разу першою вистрелила я — і не схибила: стріла увійшла у черево винищувача. Секундою пізніше Гейлова стріла підірвала йому хвіст. Машина розламалася посередині й упала ца землю, спричинивши серію вибухів.

За кілька секунд почалася третя хвиля бомбардування. Цього разу Гейл влучив точно в ціль. Я всадила стрілу в крило другого бомбардувальника, від чого його крутонуло, і він врізався у винищувач позаду. Вони зіштовхнулися і разом упали на дах складу навпроти госпіталю. Кулеметна черга збила четвертий винищувач.

— Добре, це все, — сказала Пейлор.

Полум’я і чорний дим заступили все на світі.

— Вони поцілили у шпиталь?

— Напевно, — відповіла Пейлор.

Я миттю кинулася до драбини потойбіч даху — і помітила Мессалу й одного з комашок-операторів, які ховалися за широким комином. А я-бо гадала, що вони залягли десь на землі й бояться ніс вистромити!

— Ці двоє виросли в моїх очах, — сказав Гейл.

Я швидко злізла драбиною вниз. Коли мої ноги торкнулися землі, я побачила охоронця, Кресиду та ще одного комашку-оператора. Я очікувала опору, а натомість Кресида махнула рукою в напрямку шпиталю.

— Мені байдуже, Плутарху! — гукнула вона. — Дай мені ще п’ять хвилин!

Мені двічі повторювати не довелося — я одразу ж кинулася вздовж вулиці.

— О ні, — прошепотіла я, побачивши шпиталь. Чи те, що колись було шпиталем. Довкола лежали поранені, догорали рештки винищувачів, а я немов заціпеніла і не могла рухатися. Всюди лементували люди, метушилися, бігали туди-сюди, але ніхто вже нічим не міг допомогти. Бомби поцілили в дах шпиталю, і тепер він палав, перетворившись на пастку для пацієнтів. Рятувальний загін намагався розчистити вхід всередину, однак було неважко здогадатися, що вони там знайдуть. Якщо не осколки і не полум’я, то ядучий дим уже зробив свою чорну справу.