Переяславська Рада. 1654

Швець С.

Взагалі наративні джерела, що хоч якось торкалися подій Визвольної війни, дають дуже мало інформації щодо українсько-московського союзу 1654 року. Винятком є літописи Самійла Величка та Григорія Грабянки, які докладно описують тогочасні події і дають досить багато інформації про договір 1654 року. Особливо цінним є в літописові широко поданий актовий матеріал. Це перші літописи, що містили тексти українсько-російських договорів.

Для тогочасних авторів основним об'єктом уваги є сама подія (зближення, союз), а не спосіб її оформлення (присяга, договір). До того ж усі автори сприймають українсько-російське зближення як рядову зовнішньополітичну подію. У жодного з них немає навіть натяку про приєднання України до Московського царства.

Ще одне важливе

зауваження. Усі названі українські автори визнають факт січневої ради 1654 року, факт присяги, але жоден із них жодним словом не прохопився з приводу договору, який начебто ухвалили сторони під час українсько-московського зближення 1653–1655 pp. Уперше про договір із Богданом Хмельницьким, начебто укладений ним із Москвою, згадує Самійло Величко. За даними його «Літопису…», до Переяслава, на інавгурацію Юрія Хмельницького в грудні 1659 року вже відомий нам В. В. Бутурлін привіз документ, якого сам таки й назвав статтями Богдана Хмельницького. До речі, із цього приводу там знову зібралася рада і таки виробила новий (чи взагалі перший) договір з Московським царством. Його таки дійсно, без жодних застережень, можна назвати Переяславським.

Однак повернімося до власне актових матеріалів. Більшість збірників документів, що містять пам'ятки часів Богдана Хмельницького, не є виданнями, де спеціально зібрано документи, що відображають події українських визвольних змагань середини – кінця XVII століття. Не всі документи з цих збірників стосуються тогочасних подій в Україні, зокрема воєнних чи зовнішньополітичних. Тобто такого ґатунку збірники є звичайною колекцією всіх документів того часу, що містилися в конкретному архівосховищі або ж до яких мали доступ упорядники цих збірників. Матеріал класифіковано дуже невдало. Для прикладу візьмімо «Акты Юго-Западной России» (тобто України). Усі акти, які хоч якось стосуються України й Білорусії (через нехтування етнічної окремішності та кордонів історичних областей), просто розміщують у хронологічному порядку і в такому вигляді публікують. Тобто класифікація актових матеріалів здійснювалася переважно за географічною та хронологічною ознаками. Тематичних збірників, присвячених українським визвольним змаганням часів Богдана Хмельницького, дуже мало і більшість із них опубліковано вже в середині XX століття.

Збірник, що був присвячений українсько-російському зближенню 1654 року і укладенню договору, взагалі був лише одним за всю історію публікації актів, які стосуються історії України. Йдеться про 10-й том «Актов ЮЗР». Це – найбільший збірник документів часів Переяславської ради і єдиний, спеціально їй присвячений. Найповніший із нових збірників, який містить актові матеріали про українсько-російські відносини 1653–1654 років, – це «Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы» у трьох томах. Але «воссоединению» присвячено лише 3-й том, до того ж не повністю.

Через тісну інтегрованість українсько-російського зближення 1653–1654 pp., a також, зокрема, і договору 1654 року, в історико-ідеологічну схему розвитку російської державності як царський, так і радянський уряд негативно ставилися до розробки цих подій у російській і в українській історіографії. Розробка проблеми договору 1654 року в ширшому обсягові посилила б критику офіційної історико-ідеологічної схеми, а також опозицію щодо неї. У другій половині XX століття радянський уряд сам виявив певну зацікавленість у дослідженні проблеми. Готувалася грандіозна ідеологічна акція, що базувалася на сюжеті договору 1654 року та подій, які йому передували. Така акція потребувала серйозних наукових досліджень. Радянські історики (як українські, так і неукраїнські) скористалися з цієї нагоди і розпочали широкомасштабну діяльність із пошуку, публікації, аналізу, критики, класифікації та розробки методів дослідження джерел. Та джерельна база у її нинішньому стані є дуже деформованою й малорепрезентативною, містить мало інформації про українсько-російське зближення 1653–1655 pp., y науковому обігові відсутні оригінали матеріалів українсько-московських переговорів березня – квітня 1654 року.

Разом з тим, договір 1654 року неодноразово використовувався російською стороною як засіб зовнішньополітичного тиску на Україну, у зв'язку з чим ми не можемо (в основному через брак джерел) повністю виключити можливість того, що відомі нам копії договорів є насправді не копіями, а пізнішими фальсифікатами, також не можемо повністю відкинути версію і про те, що цього договору в 1654 році не існувало взагалі.

Зробити таке припущення спонукає той факт, що за наявними в науковому обігові джерелами жоден із наведених варіантів договору не застосовувався в офіційних українсько-російських відносинах між 1654 і 1659 роками. Більше того: із наявних текстів договору в XVII столітті взагалі застосовувався лише один. Але і про цей документ, за наявними в науковому обігу джерелами, ми не маємо жодних відомостей до 1659 року, коли його було вперше офіційно застосовано.

Неоднозначною й малоз'ясованою є роль певних подій та документів, пов'язаних з українсько-російським зближенням 1653–1655 pp. Йдеться про Переяславську раду 1654 року, матеріали Земського собору 1653 року, царські жалувані грамоти 1654 року, присягу. Ці події й документи безумовно відіграли певну роль і в самому українсько-російському зближенні, і після нього, але їх місце та роль у тогочасній зовнішній політиці поки що не визначені.

Рішення Земського собору 1653 року й жалувані грамоти є важливими документами вже хоча б тому, що вони є оригінальним документом, пов'язаним з українсько-російським зближенням 1653–1655 pp. В усякому разі, ці документи застосовувались у тогочасному політичному житті, що підтверджують як українські, так і російські джерела. Однак вони є менш репрезентативними, ніж власне міжнародний договір. Так само як і наявні тексти договору, матеріали Земського собору 1653 року і жалувані грамоти широко використовувалися для ідеологічних спекуляцій, що, за малої репрезентативності джерельної бази з українських визвольних змагань середини XVII століття, ще більше ускладнює розгляд цих джерел.

Та сама ситуація склалася щодо Переяславської ради 1654 року і присяги, яка була після неї. Обидві події фіксуються і в українських і в російських джерелах, але їхня роль та значення для зовнішньополітичного життя й подальшого історичного розвитку обох сторін наявні джерела з'ясувати не дають змоги; інформації про них надзвичайно мало.

Фактично про перебіг обох подій ми маємо докладні свідчення лише російської сторони (звітна документація посольств), які зараз перевірити майже неможливо. Жодного джерела такого ж рівня репрезентативності неросійського походження ми не маємо. Інші наявні в науковому обігу джерела про Переяславську раду 1654 року та присягу відображають описувані події лише фрагментарно.

Переяслав 1654. Трохи інформації для роздумів

Враховуючи науково-популярний характер видання, коротенько переповімо «класичну» версію перебігу Переяславської ради 1654 року, нагадавши втім, що нею оперують для вираження «спущеної згори» суспільно-політичної думки, використовують для так званої ідеологічної боротьби.

Фактичний матеріал, наведений нижче, ґрунтується в основному на «статейных списках», тобто тезисному викладі російського посла В. Бутурліна про перебіг Переяславської ради 1654 року, й іншого докладного опису подій, що відбувалися під час Ради, ми не маємо.

Отже, шість років тривала Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти панування Польщі в Україні. У ході війни влада чужоземної польсько-литовської держави – Речі Посполитої в Україні була повалена, сформувалася Українська Гетьманська держава на чолі з Богданом Хмельницьким. Але Польща всіляко намагалася повернути Україну.

Ще в 1648 році, розпочинаючи війну, Богдан Хмельницький шукав союзників. Першим, до кого він звернувся, був кримський хан. Через нього Богдан Хмельницький намагався заручитися підтримкою Туреччини, прагнув встановити тісні контакти і з васалами султана – Молдавією, Волощиною, Семиграддям.