Перстень Борджія
Шрифт:
— А зараз поглянемо на женихів. Вони готові?
Гофмаршал, імпозантна постать з довгою білою бородою, яку на дворі, крім султана, мав право носити лише він, з гідністю підтвердив:
— За вашим наказом, мій султане, я розпорядився, щоб управитель двору зібрав і привів тих найбрутальніших з брутальних, найбридкіших із бридких, найогидніших з огидних рабських виродків.
Він дав знак воротареві, який відгорнув запону задніх дверей, з яких за мить увійшли управитель двору та двоє вартових–татар у повній уніформі, у шпичастих шоломах, з оголеними ганджарами, кінчиками яких вони підганяли вимащеного гноєм юнака з обличчям, позначеним винятковою тупістю і спотвореним заячою губою. Здавалося, він просто не усвідомлює, що з ним діється, чи то його ведуть до в’язниці, чи на страту, чи шмагати, чи куди там можна вести таких, як він, але йому через глибоку тупість це цілком байдуже.
— Це, ваша величність,
— Витирач чого? — запитав султан.
Управитель двору трохи поміркував, як би правдивою відповіддю не вразити султанового слуху, але, помітивши нетерплячий рух останнього, квапливо відповів:
— Він витирає мокрою ганчіркою анальні проходи коней сералю, щоб туди не сідали кусючі комахи.
— Такий красень, а має таку професію? — здивувався султан. — Та це ж парубок хоч куди, ставний, вродливий, та ще й, видно, покірний і тихий. О, це б наша молоденька завищала від радості і блаженства і облизала б усі десять пальчиків, отримавши такого чоловіка. Це все, що ти можеш мені запропонувати з огидного? Пам’ятай, коли моя величність бажає бачити щось огидне, це справді мусить бути настільки бридким і паскудним, щоб на нього не могли дивитися не те що люди, але й кішки й собаки!
— Мій султане, я приготував ще й інші екземпляри, — сказав управитель двору.
— Давайте ж, давайте, чого чекаєте? — заволав султан, переборюючи страшенну огиду.
Другий жених, якого управитель двору продемонстрував своєму Найвищому панові, був чоловічок із двома горбами, вилизувач виразок: його язик і слина, кажуть, мали особливу лікувальну силу. Він мав горби спереду і ззаду, один на плечах, другий на грудях, та й на обличчі був досить потворний і огидний, але при детальнішому огляді виявилося, що Аллах, пожалкувавши йому краси, щедро винагородив його чоловічою статтю; мстивий султан, не бажаючи дати Лейлі нічого, з чого б вона могла тішитися, наказав привести наступного жениха.
Це був топчій трупів, якому припало наступати на черева померлим, щоб видушити з їх нутрощів усі нечистоти: жовтий, немічний дідок, що хрипів, сипів і тремтів, такий худющий, що, подивившись на його тіло, мимоволі виникало питання — як можна мати стільки кісток? І цього слабака султан відкинув, бо сіромаха вже дихав на ладан і йому самому треба було пошукати, хто топтатиме йому черево, отож покарання бунтівної Лейли було б надто легким, себто коротким.
А парад золотушних, укритих струпами, кульгавих і клишоногих, зизооких, зобастих, обліплених бородавками і виразками, слинявих, смердючих, рахітичних потвор тривав і тривав, і султан не переставав дивуватися, яка незвичайна і досі не знана ним потолоч належить до його двору і скільки дивовижних професій — адже кожна з цих почвар і почварок була чимось постійно зайнята — потрібно для того, щоб у сералі все було до ладу і в доброму стані, і щоб усі, в тому числі й небіжчики, були вдоволені, проте скільки він не дивився, скільки не вибирав, але того, чим би потішилося його серце, спрагле помсти, не знайшов: той видавався йому не досить огидним, тому було три чисниці до смерті, інший був ідіотом, який годився хіба що для відкачки води чи обертання жорен, отож приніс би господарству Лейлиного таточка матеріальну користь і не приніс би жодної шкоди, ще інший був релігійним просвітителем, і Аллах, напевно, не погодився б використовувати його так, як задумав султан. Він обурювався і кричав на управителя двору:
— І це все? Це справді все? Отак виконуються мої накази? Ти глухий або дурний, чи те й інше? Я не шукаю ні гарних хлопців, аби вони лоскатали мені п'яти перед сном, ані величавих старців, щоб розповідали мені при тій же нагоді легенди з давноминулих часів, ані силачів, здатних за одну ніч запліднити сто двадцять дівчат, ані ярмаркових штукарів, які для розваги наброду роздягаються за допомогою батога, ні святих, ні ідіотів, а чоловіка, розумієш, звичайного чоловіка, але брутального, підлого і якнайогид–нішого. Ти розумієш, чого мені треба?
— Розумію, — відповів управитель двору, тремтячи усім тілом від гніву Найвищого з Найвищих.
— То чому ж ти не задовольниш моє прохання?
— Бо мені досі не вдалося його знайти, — відповів управитель двору. — Як тільки мені передали наказ вашої величності, я згадав про нього і сказав собі: це саме він. Як його звати, не знаю, бо він німий і не зміг нам сказати цього, тому його через брак імені кликати коротко: «гей», «агов», «ти» і тому подібне, ми звикли його звати Гейгою, лише так, для обліку: Гейго, де ти застряг, або, Гейго, забирайся геть і не смерди тут. Це такий чоловік, якого потребує ваша величність: він звичайний, але досить розумний, щоб легко зрозуміти завдання, яке доручив йому три роки тому мій попередник на посаді управителя двору, — чистити підземні стоки й канали
— Я не звик чекати, — кинув Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності. — Та оскільки кожна моя клітинка підказує, що цей щуролов і чистильник каналів і стоків, як ти мені його зобразив, буде саме тим, я почекаю, так, почекаю. О, щуролов і мешканець каналів і стоків — це звучить солодко для мого слуху! Мало не так солодко, як для твого, мій добрий Гамді.
Дивною властивістю іронії є те, що чим вона грубіша, дурніша й невправніша, тим буває дієвішою: делікатна іронія торкається лише делікатної поверхні речей, груба ж нахабно сягає до живого. Як і султан, нещасний історик Гамді так само кожною клітинкою відчував, що той, кого Пан вирішив чекати, доки його знайдуть, німий раб Гейга, щуролов і чистильник стоків, який зрісся з тими стоками настільки, що став їх частиною, буде саме тим — саме тим у фатальному й жахливому розумінні цього слова, — завдяки чому султан досягне цілковитої помсти, а чарівна Лейла, єдине дитя Гамді, буде навіки затаврована і знеславлена так страшно, що таємний батьків тріумф, що вона залишиться живою, виявиться безглуздим і недоладним, адже справді є речі, набагато страшніші за смерть. Перебуваючи під враженням вигляду живих мертвяків, яких продемонстрували султанові, потворних, але не настільки, щоб Пан визнав їх властивими інструментами своєї помсти, історик, завмираючи від жаху, чекав останнього, найтяжчого удару, і коли цей удар надійшов і впав, себто коли ззовні, з двору озвалося несамовите волання: «Він уже тут! Ми його ведемо!», і коли очікуваний чистильник стоків увійшов тими самими дверима, якими входили його невдалі попередники, Гамді–ефенді скрикнув так, як волають лише в катівні, і, впавши долілиць, спробував гукнути: «Милості!», але не гукнув, бо знепритомнів.
Ми сказали: увійшов. Чистильник стоків увійшов. Та ба: він був тут, ще не ввійшовши, бо його випередив запах, складова частина його істоти, а істота була складовою частиною стоків, які він чистив, запах різкий і такий страшний, що мимоволі в усіх присутніх виникла думка: це неможливо. Такого не може бути між небом і землею, воно не звідси. Так, справді, таке не звідси, воно не може бути між небом і землею, адже його витягли з глибин землі, з темряви, у якій діються речі неймовірні й нечисті.
А чоловік, від якого розходився цей неймовірний і не дозволений небесами запах, був ще страшніший за цей запах. Ганчірка, обмотана мов тюрбан навколо його голови, кишіла маленькими стоногами, скорпіонами і аскаридами. Обличчя, позначене плямами, що свідчили про прогресуючу проказу, вкривав драглистий, жовтуватий, смердючий слиз, у якому ворушилися і скручувалися дрібні черв’яки, налякані світлом. На мотузці, перекинутій через плече, висіли прив’язані хвостами грона дохлих щурів, якими він щодня звітував про свою працю управителеві двору. Лахи, що прикривали його тіло, були мов живі, бо коли він став одним із мешканців стоків, то інші мешканці, плазуни, драглисті гідри, глисти, поліпи, блощиці, солітери та інша непомітна, ненажерлива, сліпа, джгутикова, бородавчаста, кільчаста, гола й волохата опівнічна потолоч, що ненавидить сонце, знайшла собі житло у складках його одягу, якщо тут доречне це цивілізоване слово. Він низько схилився, либонь, тому, що у своїх стоках мусив низько нахилятися, бо хоча й важко було визначити його вік, він не виглядав на згорбленого від старості.
Оце таким і не інакшим був раб Гейга — таким, що гофмаршал визнав за необхідне витягти з кишені напахче–ну хустинку й подати її султанові, аби Пан міг притиснути її до носа, що той і зробив, тимчасом як Гамді, опритомнівши, поглянув на раба, застогнав і знову впав обличчям на підлогу, бажаючи хоч так віддалити мить, коли муситиме подивитися прямо й невідворотно, глянути дійсності в обличчя.
Султанові на хвилю сперло дух, він бридився вдихати повітря, отруєне присутністю цієї підземної почвари, але, поки він душився, кивав головою, його схожий на митру тюрбан колихався на всі боки: тоді він промовив глухим голосом крізь гофмаршалову напахчену хустинку, притиснуту до вуст і носа: