Перстень Борджія
Шрифт:
Але як убивці впізнають, що це він, який вони мають про нього signalement [28] ? Гадають, він досі носить рясу капуцина; тільки ж капуцинів дорогами Франції тиняється сила–силенна. Той, хто наймає убивців, звичайно, не буває присутнім при вбивстві, тому не може вказати на П’єра пальцем: ось він. Отож як П’єрові вбивці збираються розпізнати П’єра серед інших францисканських ченців? Тим, що він поставний, довгоногий і вродливий? Це неймовірно, бо й серед францисканців знайдуться поставні й вродливі чоловіки — приміром, я сам, якби помився та привів до ладу вуса й волосся, виглядав би цілком пристойно. Мабуть, не мушу запевняти Господа, що констатую це лише як голий факт, без
28
Знак, символ (фр.)
Патер Жозеф усміхнувся і півголосом процитував з Першої книги Мойсеевої: «А Йосип був гарного стану та вродливого вигляду». — Ну, гаразд, тілесна краса, — провадив свої міркування святий отець, — будучи неосяжною ро-
.
зумом, а тим–то невимовною словами, не може становити signalement для підступних убивців. Як тоді вони мають упізнати П’єра? Що в нього бракус безіменного пальця? Це вже ближче, бо судження «П’єрові бракує лівого безіменного пальця» походить зі сфери понять, що підлягають вимірові й рахункові, в яких людина, відособлена від Бога — а найманий убивця обов’язково відособлений від Бога — єдино й почувається, як у себе вдома, і дає суворому розумові безпечніший і вільніший орієнтир, ніж непевна, спрямована до світу платонових ідей констатація «П’єр вродливий». Проте вбивця мусить напевно розпізнати свою жертву вже здалеку, щоб приготуватись до злочинної дії, а відсутність безіменного пальця — це дрібниця, яку на великій відстані не дуже помітиш, не кажучи вже про те, що покрій чернечої сутани спокушає людину застромити праву руку в лівий рукав і навпаки, завдяки чому руки стають узагалі невидимі.
Ні, не те; треба вжитися у спосіб мислення того, хто найняв убивців, які мають відправити П’єра на той світ, ужитися, хоч як би важко це було. Коли б я, отець Жозеф, був на його місці і коли б гадав, що він переодягнений ченцем, бо не знав би, що йому, П’єрові, пощастило знайти такого чудового порадника, який відмовив його від цього наміру, я, звичайно, спробував би потай позначити його рясу чимось таким, щоб аж очі вбирало — приміром, підкупив би власника заїзду, в якого Петр ночував би, щоб той таємно забруднив її коломаззю або облив червоним вином, чи навпаки…
Дійшовши у своїх міркуваннях аж до цього місця, патер Жозеф відчув, як, усупереч холодному вітрові, що віяв в обличчя, на чолі його виступив піт. У несподіваному прозрінні він згадав, як учора ввечері Петр на частку секунди побачив, чи думав, що побачив, одного з тих мерзотників, котрі виманили його у Францію, і як потім хазяїн заїзду, доти кислий і непривітний, раптом ні сіло нівпало став привітним і запропонував їм ночівлю у вітальні, а потім прислав свою доньку по їхні сутани, буцімто щоб їх вичистити. Навіщо? Аби якось позначити Петрову сутану, на яку йому вказав пальцем той, хто найняв убивців. А я, — шаленів отець Жозеф, — заплішений дурень, чимчикую в цій міченій сутані безлюдною долиною Рони і намагаюсь злитися з Богом, так ніби моє злиття з Богом не вирішене й без моєї спасенної волі й зусиль.
І розлючений чернець спробував якнайшвидше позбавитися цього позначення, названого ним подумки signalement, себто того самого синього мотузка, що дратував його протягом усієї нинішньої мандрівки, але чи тому, що в нього тремтіли руки, чи то мотузок був зав’язаний надто туго, йому не вдавалося розв’язати вузла. І поки він усе відчайдушніше боровся з цим вузлом, бо мав обгрунтоване відчуття, що звідкись із глибини лісу, де відбувалася ця зовні самітня сцена, за ним з реготом стежать — його слух, який загострила тривога, розпізнав у шелесті дерев, трави й кущів ніби відлуння жорстокого людського сміху — і коли він звів голову й затамував подих, щоб прислухатися, біля самого
Патер Жозеф, який замолоду — тепер йому було майже сорок — був досвідченим бійцем, гепнувся долілиць на землю, чим уник і другої стріли, що прилетіла з протилежного боку, а коли відразу ж після цього незнайомий убивця наліг усією своєю вагою на його сідниці і лівою рукою затиснув потилицю, щоб правицею прохромити ззаду серце, отець Жозеф із пружністю й дивовижною силою, якщо зважити на вутлість його тіла, що постійно виснажувалося постами і труднощами, різко звівся на коліна, вже вихопивши кинджал, носити який мав дозвіл, і встромив його по саме руків’я в горлянку чоловікові, котрий втратив рівновагу. Але в цю ж мить третя стріла пробила трицепс його правого плеча й кинула його на землю.
Та патер Жозеф, думаючи не лише про спасіння власної душі, але й про спасіння Франції, не думав здаватися — він перехопив кинджал із правої руки в ліву і довгим кидком спрямував його назустріч парубкові, що, як блаженної пам’яті Робін Гуд, з луком і повним сагайдаком стріл при поясі саме вилазив із кущів, широко замахуючись на святого отця правицею з коротким списом. Кинджал не влучив у ціль, але й лучник не поцілив своїм списом, бо патер Жозеф, в’юнкий як вуж, граційною гнучкістю якого він перед цим милувався, перекрутився на бік, як бочка, що котиться, і спис, націлений в його груди, пришпилив до землі лише рукав.
Але тепер святий отець вичерпав усі можливості оборони, і коли невдалий списометальник, лайнувшись, витягнув мисливський тесак і, перескочивши рів, наблизився до ченця, щоб закінчити справу, для якої його найняли, а водночас ззаду вискочив з лісу другий лучник, який у разі потреби мав допомогти своєму компаньйонові, хоча такої потреби явно не було, отець Жозеф, ввіряючи свою душу Богові, заплющив очі й чекав на смерть.
Але тут почувся шалений чвал коня і пролунали два постріли, які змусили отця Жозефа знову розплющити очі, і те, що він побачив, сповнило його спокоєм великим і радісним, бо обидва лучники, які підходили до нього, щоб завдати останнього удару, лежали біля свого приятеля, з яким поквитався сам патер Жозеф, а по дорозі диким клусом наближався Петр Кукань із Кукані, одягнутий у майже нове вбрання з бузкового сукна, яке він, за порадою патера Жозефа, придбав у підгірському містечку Ніонс, з широкополим капелюхом, оздобленим перами, на голові і з двома пістолями, що ще димілися, в руках.
— Я поранений, а це означає, що можу їхати на твоєму коні, наші регули передбачають таку можливість, — сказав патер. — А на поховання цих негідників можеш не витрачати часу, бо акт поховання не впливає на долю душ померлих, які в даному випадку все одно вже давно забрав чорт. Ох, з яким задоволенням я знову сидітиму на кінській спині.
Шкода лише, що він недовго відчував цю розкіш, бо коли Петр перев’язав його рану рукавом власної сорочки і підняв, аби посадити на свого коня, отець Жозеф зімлів.
Коли вони дісталися до ошатного містечка Баланс, розташованого неподалік від впадіння Ізеру в Рону й відомого жвавою торгівлею фруктами, отець Жозеф, пам’ятаючи про те, що він не може перенапружувати свої сили настільки, щоб це поставило під загрозу його здоров’я, а цим і славу Франції, значною мірою залежну від його дипломатичної активності, цього разу не заперечував проти того, щоб в заїзді «У яблука Гесперид», у якому вони зупинилися, його оселили в кімнаті з доброю постіллю й палаючим коминком і щоб оглянути рани запросили кваліфікованого коновала. Коли було по всьому і святий отець із перев’язаним плечем спочив на м’яких перинах, він почав міркувати про те, як після одужання спокутує гріх сибаритства, якому тут віддавався, бичуванням, тривалими денними переходами чи нічними молитвами навколішках на кам’яній підлозі чи іншими проявами спасенного самокатування, а Петр, який сидів біля його ліжка, бажаючи скерувати думки святого отця на інше, сказав таке: