Перунові стріли
Шрифт:
Малий поводив очима від одного краю до другого краю міста і не йняв віри, що таке може бути. Адже тин-паркан, що оточував їхнє село, був не більший, ніж відстань між двома бойовими вежами у київських стінах.
А Талець тим часом пояснив Півневі:
– Якщо просто їхати, то на Либеді треба за перевіз платити. А якщо бродом через Либідь, то треба добрий гак робити.
Дядько Півень розв’язав великий капшук і витяг м’які гроші - зимові сірі хутра білок. Талець здвигнув плечима: мовляв, тобі доручив боярин усі клопоти, ти і турбуйся.
Вони
І вгору проти течії, і вниз по Либеді пропливали події, вантажені паками, барилами, коробами та міхами шкіряними просмоленими.
Вони йшли на веслах, зі спущеними вітрилами і складеними щоглами. Бо саме тут було напнуто через річку линву для перевозу.
Закликали перевізника з того берега, і він разом із своєю дебелою, чорноокою донькою перегнав два здоровенних човни, з’єднаних дерев’яним щитом. Вози затягли на перевіз, а коней уплав через ріку пустили.
Тільки коли гнали коней, дочка перевізника скрикнула раптом: «Ой!» і зразу ж себе вдарила по губах, та полохливо озирнулась на батька. Але батько був заклопотаний саме тим, що підкладав під колеса дерев’яні колодки.
Дівчина-перевізниця присіла навкарачки біля малого, щоб батькові не було видно.
– Хлопчику! Де ви цього рудого коня купили?
– То наший кінь,… - не дуже впевнено збрехав Півник.
– Не бреши, малий ловець, - вона подивилась на яструба, що зирив із клітки жовтим холодним оком.
– На коні княже знамено - тризуб!
Малому стало соромно і він відхилився набік і проказав:
– Цього коня сьогодні вночі заміняв на боярську кобилу один вусатий чоловік. І лихий!…
– Хіба той вусатий злий?
– Бо він хотів дядька погнути! Якби не я, він би погнув дядька…
– А ти що?!
– А я його поцілив у лице…
– Та як ти посмів?!
– скинулась дівка.
– Ти знаєш, цуценя, що це самого князя гонець?! То він був страшно змучений і тому не стер вас на порох!
– Не здолає, бо я заговорений!
– похвалився Півник.
– Ой, стережіться, ой, начувайтеся, обшарпані деревляни!
– злостиво проказала крізь зуби. Та й пішла до батька, що вже вдруге кликав її.
Коли запрягали коней на тому березі, Півник усе виклав дядькові Півню.
Той спохмурнів і спитав:
– А вона нічого більше не говорила?
– Жодного слова.
Дядько став ще більше насуплений і наказав пильно доглядати гінцевого коня.
– Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти ось?!
– Не годиться мені все головою крутити, роздивлятись на всі боки. Зразу помітять, а як дитина непосидюща - ніхто не зверне уваги…
По схилах сугорбів, що поросли тут яблунями чи грушами, розкидались купками невеликі садиби з істобками, коморами, курінями.
Ще один високий пагорб подолали і вже тепер на його шпилі затримались. Під ними виросла незлічена кількість будов: і величезні рублені та мазані хати, і двоповерхові зруби з опасанням, обнесені тинами та
По всіх пагорбах навколо міста летіла луна від ударів сокир, цюкання тесел, ударів молотів, рипіння коліщат на колодах, криків людей.
Півникові аж голова обертом пішла від такого камешіння та ґвалту на цій будові укріплень.
Реп’ях теж збентежився всією своєю собачою натурою, і тому тулився до воза і хвоста припустив.
І ось уже валка на узвишші. Тут якраз робітники сокирами-потесами та теслами на шість граней обчухрували дубові болонки.
Дядько Півень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було цікаво, що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба виконувати.
А на рудого коня дійсно звернули увагу ті робітники, що розколювали клинами короткі, на зріст людини, болонки.
Люди ж робочі направили дядька до середини міста, туди, де мешкав городник.
А він мешкав у садибі під самим валом. Садиба невелика, але міцно поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. І хата в два поверхи, з гострим дахом високим.
Дядько застукав до воріт. І зразу ж рипнули двері, і на галерею виступив високий чоловік. Очі в нього глибоко запали під навислими бровами.
– Хто такий?
– гостро спитав високий і задер підборіддя з коротким стриженим волоссям.
– Я Півень. Я від боярина Судомировича. Привів його холопів на княжу роботу. Привіз дерево, вугіль, смолу, живицю, віск.
– Зайди на подвір’я.
А тоді спитав, спустившись з галереї крутими сходами.
– Скільки вас холопів?
– Холопів десять. Два полоненика. Ще я і мій небіж, - відповів дядько Півень і чомусь схопив Півника за руку і випхав перед себе.
Тим часом двері в підклітті на першім поверсі розчинилися і звідтіля визирнуло на дядька Півня і на Півника п’ять дитячих облич. Усі з великими карими очима, геть біляві, і всі п’ятеро - дівчатка.
Старша, що вже до отроковиці наблизилась, глянула уважно на дядькове заплетене в коси волосся, що звисало на груди, сказала щось молодшим, і всі весело захихикали. Бородатий невдоволено насупився.
– Чого так мало твій хазяїн, холопе, прислав людей?
– Я поки що не його холоп. Я боржник на три роки. Відроблю, і вільний.
– Слухай мене уважно, - суворо мовив до Півня городник.
– У мене списано, скільки роботи мають зробити твої люди. Як скінчите - зразу ж відпущу.
– Господине, від боярина тобі гостинці. Куди накажеш скласти?