Перунові стріли
Шрифт:
– Добре, тільки скажи самий початок Тарона і до кінець.
Поки Варяг веслував до берега, Півник все й розповів, як було.
– Добре! Цікавий казка. Ти молодець - тепер слово дав - діло зроби. Найкращий горіх у добрий кошик. Нехай Тарон власні очі дивиться - ти вірний слову!
Півникові стало зразу легше, бо соромно було з усієї історії. Та й мулько на душі, що тоді Тарону про Обези промовився, а зараз про павича ляпнув. Але добре, що Варяг ані скривився, ані дорікав, ані кепкував. Хоч і просторіка, та як все розуміє!
Тільки от їжу він собі готував не по-людськи! Півникові засмажив ставридок на решітці. Коли Півник наївся досхочу, він послав його в селище
– Що ти співаєш?
– Я теж малим жив… Ця пісня моя молочна, цицькова, мама. Вона пісню колискову співала… Я теж малим жив…
І ще дивувало Півника - коли він приносив із селища глек вина, Варяг не пив його, тільки куштував, а тоді виливав у велику корчагу для води.
Як і на морі, кожен день тричі, а вночі, після других півнів, Варяг споглядав небо, зорі, сонце і місяць. Одного разу Півник, який прокинувся разом із Варягом, спитав:
– Мій господине! Тобі не набридло кожен день все споглядати небо?
Вперше Варяг розсердився, став червоний лицем. Певно від люті заговорив правильно:
– Дурень малий! Я учень Зоряного Одді, найбільшого волхва. Він живе на таємному острові. Йому пілоти привозять новини про землі і зорі. Бо над кожною землею є своя зоря. І можна тоді взнати по зорях, куди плисти. По небу взнають погоду. Погода більше вбиває людей, ніж походи. Ніколи більше не говори мені дурного.
Взяв малого за плечі і страшно впірився у хлопчикові очі своїми чорними цятками на білих більмах .
– Іди князь обезів і покажи на пальцях: сім день буде сніг, буря, дощ. Через гора. Потім буде буря через море. За два день. Бігай!
Малий побіг по пересихаючому руслу однієї з трьох річечок, що вливалась до стариці. Стрибав з одного плаского каменя на інший. І тоді в ковбанях у кришталевій воді скидались рибки. Часом і на сухе вистрибували і там тріпотіли, миттю обсихаючи на розпеченій жорстві. Зразу ж з’являлись ворони і хапали здобич. Малий підбігав до княжої садиби. І навіть коли був за кілька сот кроків до неї, то не бачив її. Просто на пагорбі велетенська купа височенних дерев. Ніби маленька діброва. Тільки в ту діброву з усіх боків поспішали зігнуті люди. Вони йшли мовчки. Бо велетенські корзини на спинах просто вдавлювали їх у кам’янисті стежки. З-за дерев долинала якась музика. Чи люди такі голоси мали, чи три гудки за одним вели мелодію. Мелодія мовби кликала злетіти до тих далеких блакитних верхів, що коливались у запиналі спекотної юги.
Підбігши до перших носіїв корзин, Півник чемно привітався, знявши шапку і вклонившись. Йому щось відповіли високі чоловіки. Топали босими порепаними п’ятами, як прості смерди, а в кожного на поясі теліпався здоровенний чингал-кама. Та ще й деякі спирались на дивну зброю - короткі списи із довгими вузькими клюгами. Той кожен спис мав бічний гак-сучок.
Носії корзин і хлопчик ступили під затінок товстезних буків. І скрізь на стежках межи стовбурів простували люди з корзинами. За тінистими буками визирала широко зелена галявина. Посеред галявини високий дубовий тин з гострими верхами паколля. По всьому тину прорублені чорні вічка малесеньких бійниць. А замість брами тільки одна висока хвіртка, кована по дубових
При хвіртці хлопчика за холошу прихопила велика чорноморда сука. Малий голосно запросився. З-за носіїв із хвіртки з’явився молодик у світлому вбранні і відігнав суку. Півник на мигах пояснив, що треба до князя. Молодик у гостроверхім білім ковпаку показав Півнику, щоб він ішов за ним. Малий почимчикував дрібненько за молодиком. А за малим посунула чорноморда сука, що малому по груди сягала. Посеред двору на рівній зеленій галявині зростав неймовірної височини і товщини горіх. Його могутній стовбур обвивала виноградна лоза, сама завтовшки як добре деревце! Лоза розповзлася своїми пагонами по всіх гілках горіха до самої верхівки. З горіхового лискучого листя визирали дозріваючі зелено-жовті шкаралупи, немов яйця нурця-червоноголовки. А поруч лозу обтяжували чорно-сизі, попелясті виногрона. Кожне гроно не менше баранячої голови!
Під горіхом стовпи і поперечина з мідними кільцями конов’язі. До двох колець були припнуті невеликі, проте міцні і стрункі коники полової масті з чорними гривами і хвостами. Вони закидали один одному голови на чубки і хльоскали хвостами по нахабній мушві. А за конов’язю може за двадцать саженів на сірих кам’яних стовпах піднімався високий рублений будинок. Новий, із золотаво-рожевих болонків каштану. Будинок виглядав мов би сторожова вежа на два поверхи. З усіх стін будинок охоплювали криті сіни. На високий сінешний ґанок піднімались, дуже круто, вузьки сходи без огорожі. На верху сходів стояв високий чоловік у білім вбранні та чорних вузьких ногавицях. Його стан туго перетягував вузький поцяцькований пояс. На поясі важко завис великий чингал-кама у срібних візерунчатих піхвах. На правім боці ременя метелялись звичайні чорні шкіряні піхви. Тільки з них стирчала мережана колодочка із слонової кістки!… Чоловік на ґанку стояв, широко розставивши ноги і впершись руками в боки.
Молодик поставив Півника, натисши йому на плечі, і підбіг до ґанку. Швидко заговорив, обертаючись та показуючи на Півника. Чоловік підвів праву руку, огладив чорну з сивими кінцями бороду і показав малому, де йому належить стати перед ґанком. Півник скинув шапку і в пояс поклонився.
– Вітаю тебе, мій пресвітлий князю!
– і знов уклонився в пояс і замовк. Молодик шарпонув хлопчика за плече, ніби кажучи: «Ну й що далі?…» Тоді Півник, запхавши шапку за пазуху, почав показувати, як вже спромігся, те, що передрікав Варяг.
Князь уважно «вислухав» хлопчика і здвигнув плечима. Розкинув широко руки, обвів ними все довкола, показав правицею на топтунів у чавилі, потім на себе, ніби говорячи: «Ми тут живемо і краще все тут знаємо».
Півник миттю зрозумів, закивав щосили головою:
– Так, так, мій пресвітлий князю! Так, так!… Ну то я пішов…
І кланяючись все, порачкував до хвіртки. А у хвіртку все протискались і протискались носії здоровенних корзин. Малий бачив, як носії подавали корзини топтунам у чавилі. І ті перекидали одна за одною корзини у жолоби і з корзин сипалися блідо-зелені, золотаві та синьо-чорні соковиті грона. В жолобах липових, неймовірної ширини, танцювали бородаті дядьки і вусаті хлопці, поклавши один одному руки на плечі. І чавили, чавили казкової краси грона репаними п’ятами. Та ще й співали на кілька голосів пісню, яка так уподобалась малому. З велетенських колод сусло виливалось іскристими струменями в здоровенні казани, корчаги і бурдюки. А ще ближче до тину Півник побачив, як у яму, обкладену широким листям папороті, обережно викладали із корзин соковиті важкі грона.