Писар Східних Воріт Притулку
Шрифт:
– Їж, брате!
Птах лякається, хоч очі його спалахують жадібним блиском.
– Не хочеш з рук, то бери із землі!
Кладе хліб на землю. Чути стогін. Подорожній вслухається в нього:
– Колись мені казали, що все - живе. У це легше повірити, ніж у те, що зима вже настала. Їж, брате Яструбе!
Яструб підбирає хліб і їсть.
– Час і тобі заговорити, Брате Яструбе!
Яструб:
– Ні, не час!
Зникає.
– Дивно, - каже Подорожній.
– У мене ще є яблуко. Хтось претендує на нього?
Тиша.
– Начебто ніхто. Немає Єви. Яструб наївся. Земля засинає.
Він
– На старість люди стають сентиментальними.
Закопує зернятко в землю. Витирає очі.
– Так, я старий дурень, який залишився сам на світі й мандрує у пошуках чогось чистого, білого, сліпучого, як сонце. Земля ще не скута холодом, та я не буду чекати, поки з неї щось проросте, і не стану озиратись. Одного разу я покинув місто: озирнувся і побачив, що воно розсипалося на порох. Місто виявилось ілюзією. Щось існує лише тої миті, коли ми сприймаємо його органами наших чуттів, І з людьми я чинив так само…
Земля:
– І вони так чинили з тобою.
Подорожній:
– Не знаю, хто ти, але вірю тобі. Бачиш, з’ївши оце яблуко, я починаю бачити все ніби без одежі фальшу й соромливості, марнославства і злиднів. Землю без трави, дерево без листя…
Дерево:
– Я - не дерево, я - груша. І без квіту, і без листя я не втрачу власної сутності.
Подорожній:
– Вибач за невдалий приклад. Власне, осінь - це метафора, і зима - метафора. А ти - груша, в якої поїли всі грушки. Дякувати Богу, ти комусь потрібна. Ти боїшся холоду, Груше?
Груша:
– Холод - це також метафора.
Подорожній:
– Я про реальний холод, про той, який сковує тіло. Усі життєві соки змерзаються, перестають текти. Люди вмирають від холоду швидше: їхня кора, тобто шкіра, тонша й чутливіша. Ти маєш душу? Я завжди хотів це знати. Мати душу - означає відчувати страх і побожність перед зоряним небом.
Зима:
– Ти забув про любов.
– Знову - внутрішній голос. Не буду опиратися.
Груша:
– Я знаю, що таке холод і біль. Цього досить.
Подорожній:
– А коли до тебе підходять із сокирою, ти відчуваєш страх? Страх завжди передує болю.
Груша:
– А після болю настає примирення.
Подорожній:
– Хтось згадав про любов. Мабуть, від примирення залишається осад. Як цукор на дні склянки з чаєм. Щоб його з’їсти, треба вивернути склянку зсередини. Може, комусь це вдається. Тому і мертві завжди посміхаються, і в них вдоволений вигляд. Вони з’їли свій цукор. Коли я перейду через пагорб, то ще буду якийсь час іти, а потім і в мене з’явиться така усмішка. Не матиме значення, що я залишив за собою. Я ж любив скороминущі речі. Їх уже не існує. Але мені приємно дізнатися, що душа є і в дерев, і в птахів, які змушені збирати покидьки і при цьому вміють літати…
Пагорби розтають перед ним,
– Ти вже прийшов, - каже Зима і кладе йому на плечі руки.
Подорожній бачить перед собою чисте, біле й сліпуче. Це падає сніг. Довкола і згори.
Подорожній:
– Господи, як мені це витримати!
З’являється Вогонь, але він його не бачить, засліплений снігом.
Вогонь:
– Ходіть усі до мене! І ти - Подорожній. Сідайте, грійтеся і говоріть…
Жителі Містечка і Амброзіус підходять до багаття, у якому весело потріскують дрова.
– Коли падав сніг, - сказав сивий чоловік, який теж міг би бути Генріхом, - я думаю про те, що він дуже помітний, помітніший за дощ, і що ми всі десь унизу. І тому різниця між землею і небом така велика. Сніг ніби нагадує нам про те, що він не може падати знизу і що ми не годні в цьому нічого змінити.
Смаглява жінка засміялася:
– Ти кажеш так, бо знаєш сніг з дитинства! А для мене те, що зверху, і те, що внизу, - однаковісіньке. Не бачу причин, щоб заздрити. Коли хочете знати, не бути людиною набагато краще. Людина смертна, а всі інші істоти - ні. Вони зосереджуються лише на власних відчуттях, а не слухають, що оповідають інші. Що ближче істота підходить до людини, то жалюгідніша вона. Як оцей Яструб взимку. Людина теж залежить від інших людей, тому вбила собі в голову, що залежить так само від сонця, і від снігу, і від дощу. Як же можна бути залежним від того, чиєю частиною і цілим ти є? Що ти на це скажеш, Подорожній?
– Я думаю над тим, що нас розділяє і вже ніколи не злучить. А все інше - в минулому, за пагорбом, - відказав Подорожній, він же господар готелю.
І Антон замислився не над його словами, а над тим, як одна людина може ставати іншою, і дозволяє їй висловитися. (Театр - це спроба дати висловитися різним людям, які живуть в одному тілі, але для цього їх спершу треба зачарувати, змусити прокинутися). Він бачив зараз Леонтія, а не Подорожнього.
А тим часом той продовжив:
– Ми давно вже не є частиною цілого. Самотність звільняє людину і від цього. Ми зібралися тут для того, щоб це усвідомити і жити навіть узимку.
Тоді до вогню підійшла жінка, закутана в темну шаль:
– Ми тут не для того, щоб заново пережити пекло самотності. Правду каже Зульфія: не варто шукати віддзеркалення чи то в небі, чи на землі, бо ми належимо їм однаковою мірою. Важливо те, що в нас всередині: зима чи літо, весна чи осінь. Ми будемо переживати їх знову, доки не пробачимо світові, який загнав нас на окраїну страждань. Це - коло, чуєш, Подорожній, коло, і, обернувшись вдруге, ти знову побачиш місто, у якому колись побував.
– Як же вийти з цього кола?
– спитав Писар Східних Воріт Притулку, хоч для інших він був лише мандрівником, але важливіше, ким ти є для себе. Він знав, що повернеться до своїх обов’язків, але невже йому знову доведеться когось шукати?
Жінка стріпнула волоссям і засміялася:
– Навпомацки, незнайомцю. Подекуди рачки, і з покорою в серці. Надія колись згубила мене і вона ж врятувала. Хочеш довідатися, як?
– Хочу, - відповів Антон.
– Але найбільше я хочу покласти край своїм мандрам. Мені треба знайти одного чоловіка, який міг приховати чи забути власне ім’я.