Писар Західних Воріт Притулку
Шрифт:
Коли розтанув сніг і все вказувало на початок весни, Симеон сидів на березі, спостерігаючи, як тане крига. Дуже тішився, коли озеро починало прокидатися, бо тоді сам теж прокидався. Цієї зими він прочитав багато книжок, хоча й не насмілився жодного разу відчинити Ворота, коли заміняв Якова. Посада Писаря почесна, та не для нього.
У спину гріло сонечко, гріло воно й колоду, на якій Симеон сидів, міркуючи над тим, що життя полягає в розумній рівновазі сонця й води, і що саме такого дня починає зароджуватися нове
— Агов! — гукнув хтось до нього.
Симеон обернувся й побачив маленького чоловічка у халаті, підв’язаному ликом і гостроверхій чудернацькій шапці.
— Привіт, — відказав Симеон, мружачи очі від сонця. — До Західних Воріт ідіть через пагорб.
Чоловічок низько вклонився, що дуже здивувало, бо Симеонові зроду-віку ніхто не кланявся, і сказав якимось співучим голосом:
— Не потрібні мені Західні Ворота, шановний! Я прийшов до Тлумача снів.
Симеон трохи засоромився, бо вдягнутий був у стару куртку, з якої лізла вата, а бороду давно збирався підрівняти, та, на лихо, не міг знайти ножиць. А той чоловік попри стару одіж аж сяяв чистотою, наче підлога у них вдома. Мама шурувала її піском, який брала з річки, а річка впадала в озеро.
— О ні! — скривився Симеон. — Боюсь, що у мене не вийде. Я практикувався лише на власних снах і снах мого друга.
— Писаря Якова?
«Диви, усе знає!» — здивувався Симеон, не подумавши, що той міг побувати біля Воріт, і запросив сісти тут же, на березі.
Розпитав, коли приснився сон, і що було перед тим, і про що він найбільше думав, так, як це робив попередній Тлумач снів. Симеон аж зіпрів, бо вже не знав, про що питати далі. А у незнайомця посмішка не сходила з обличчя. Була не стільки на губах, скільки в очах і зморшках.
— Мій сон, — сказав він, — про золоті двері в білій стіні. Перед ними день, а за ним — ніч. Цей сон снився багатьом, навіть тим, хто нічого не знав про Притулок. У тому світі немає книжок про це місце. Може, той сон про якийсь інший Притулок?
— Не знаю, що може означати цей сон, бо тут треба довго думати. Мені здається, що така вчена людина, як бібліотекар Лі, про якого кажуть…
— … ніби він літає на паперових драконах і потрапляє у той світ без жодних Воріт?
— То це неправда?
— Звісно, правда, — потішив його Лі. — Але навіть бібліотекар мусить питати поради в мудрих людей, мудріших за нього!
— А може шановний Лі розламати кригу в цьому озері, бо воно вже скучило за сонцем?
Лі засміявся дзвінким дитячим сміхом і плеснув у долоні. Почувся тріск і крижина під берегом розкололась надвоє. Симеон розтулив вражено рота.
— Це — не чари. Лід уже потріскався, а звук лише розширив тріщини. Спробуйте самі!
У Симеона вийшло раз чи два. Але потім перестало.
— Та крига ще не готова, — пояснив Лі.
— У нас кажуть «готовий вийти». Отже, це наче тріщина в кризі… Ви мусите знати, що означає сон,
— Якби я знав, то не прийшов би до шановного Тлумача снів.
— З мене ще кепський тлумач, — похнюпився Симеон, — та мені цікаво, що було далі? Як ви відчинили двері й побачили ніч?
— Я їх знову зачинив. Не хотів будити людей, які спали в саду.
— То там був ще й сад?
— Будинки стояли в саду.
— Може, вони були покинуті?
— Ні, я знав, що там теж були люди.
— Може, вони були мертві?
— Мені не було страшно. Я чув, як вони щось бурмотіли уві сні. Я вирішив дочекатися ранку.
— Ви боялися не людей, а темряви, чи могло таке бути?
— Не знаю. Сон почався з того, що я йшов по піску. Він аж сліпив очі.
— Можливо, очі були втомлені, коли ви засинали.
— Так, я втомився від читання. Але золоті двері, чому вони були золотими?
— Золоті двері — це символ чи, може, ви бачили їх колись?
— Я ніколи не бував у небесних та піднебесних палацах. Я був настільки вбогим, що навіть не мав на чому писати вірші. Пісок, очерет і вода — більше нічого.
— Ну, я теж не бачив золотих дверей і навіть золотої монети, але усі знають, що це коштовний метал, який ніколи не тратить блиску. Ці двері не могли вести до Притулку. Чому ви увійшли, навіть не постукавши? Хтось мав пильнувати такі двері.
— Ви, шановний, критикуєте мій сон…
— То не тільки ваш сон. Це може бути видіння, а я не знаю, чи впораюсь з видіннями.
— Учень вчиться у вчителя, а вчитель в учня, і між ними панує злагода. І у цілому світі панує злагода, коли це відбувається.
— Не знаю, що й сказати… — почухав бороду Симеон. — Якщо це камінець у мій город, то я вчуся в озера, але воно не вчиться у мене. Важко таке навіть уявити: чого можна навчитись озеру в такої нікчемної істоти!
— Значить, між вами немає гармонії. Коли вам, шановний, присняться золоті двері, ви відчуєте тривогу і бажання їх знайти.
— Мені сниться те, що було, чи є, чи буде, — огризнувся Симеон. — І невже такий мудрий чоловік може перейматися золотими дверима? Ви, певно, не за тим прийшли!
— Таки за тим. Я розповів сон і ви мусите його пояснити. Хоч восени, хоч через рік.
Лі плеснув у долоні й на другому боці озера розкололась ще одна крижина.
Писар Західних Воріт Притулку порався надворі, розчищаючи землю після зими. Збирав гілки, зотліле листя, якесь незрозуміле сміття, принесене вітром. Навіть каміння не лежало на своєму місці. Він оглянув Ворота, змастив петлі і почистив засув від іржі. Натомившись, спостерігав, як прокидається земля, або дивився на небо. Якось побачив високо золотисто-червоного паперового змія, яким бавився вітер. Знизу той змій був завбільшки з метелика. Шкода його. Від небесної роси папір швидко намокне, і змій упаде десь у тому світі, втративши усю свою красу. Ніхто не знатиме, звідки він прилетів.