По багряному сліду

Дойл Артур Конан

Розділ V

АНГОЛИ-МЕСНИКИ

Всю ніч пробирались вони заплутаними гірськими проходами, нерівними кам'янистими стежками. Не раз збивалися з дороги, але Гоуп, добре призвичаївшись до гір, знаходив її знову. Коли настав ранок, перед утікачами відкрилася чудова. картина природи в усій її дикій красі. Навколо до самого обрію здіймалися снігові вершини. Обабіч стояли такі кручі, що модрини й сосни, здавалося, повисли над головами, і порив вітру міг би скинути дерева на них. Звалені бурею дерева й валуни, якими густо

була всіяна долина, свідчили, що така небезпека не була ілюзорною. Вони самі бачили, як великий камінь із глухим гуркотом покотився вниз, відгукнувшись луною в мовчазній ущелині, і так налякав стомлених коней, що вони пішли вскач.

Коли сонце почало поволі підніматися над обрієм, вершини великих гір спалахували одна по одній, мов святкові ліхтарики, поки всі не стали рожевими. Це величне видовище вселило радість у серце трьох утікачів і придало їм бадьорості. Біля бурхливого потоку, що виривався з ущелини, зони зробили привал, напоїли коней, а самі нашвидку поснідали. Люсі та її старому батькові хотілося відпочити довше, але Джефферсон Гоуп був невблаганний.

— Мормони вже, напевне, женуться за нами, — сказав він. — Все залежить тепер від нашої швидкості. Доберемося цілими до Карсона — там уже відпочиватимемо все життя.

Весь день утікачі пробивалися ущелинами, а ввечері підрахували, що були більше як за тридцять миль від своїх ворогів. Уночі вони вибрали підніжжя навислої скелі, де стіни давали деякий захист від холодного вітру, і там, тулячись одне до одного, щоб було тепліше, міцно заснули на кілька годин. Вдосвіта всі троє були на ногах і знову рушили в дорогу. Не видно було ніяких ознак погоні, і Джефферсон Гоуп почав думати, що вони зовсім вирвалися з рук тієї жахливої організації, гнів якої накликали на себе. Він не уявляв, як далеко сягає та залізна рука і як скоро вона може схопити й розчавити їх.

Десь опівдні на другий день утечі убогий запас провізії був майже вичерпаний. Це не дуже турбувало мисливця, бо в горах водилася дичина; його й раніше в таких випадках часто виручала рушниця. Знайшовши затишний куточок, Джефферсон настягав докупи сухого хмизу і розпалив багаття, біля якого можна було зігрітися, бо тепер вони були на висоті близько п'яти тисяч футів над рівнем моря, де повітря свіже й гостре. Прив'язавши коней і попрощавшись із Люсі, він закинув рушницю за плече і вирушив назустріч невідомому щастю мисливця. Озираючись, він якийсь час бачив старика і дівчину, що схилилася над вогнем, а трохи далі непорушних коней. Потім скелі заступили все.

Кілька миль він пройшов по міжгір'ю, не здибавши нічого, хоч по знаках на корі дерев та інших прикметах помічав, що в околиці багато ведмедів. Нарешті, через дві чи три години марних шукань він у розпачі хотів уже вертатись назад, аж тут, глянувши вгору, побачив таке, від чого серце його радісно затремтіло. Над урвищем, за три або й чотири сотні футів над ним, стояло щось схоже на звичайного барана, але з довжелезними рогами. То був гірський баран, мабуть, сторож невидимого для мисливця стада. На щастя, він повернувся в протилежний бік і не помічав загрози. Прилігши на живіт, Гоуп поклав рушницю на камінь і довго й спокійно цілився, перш ніж натиснути курок. Баран підстрибнув, похитався якусь мить на краю провалля і з шумом полетів униз.

Туша була занадто важка для однієї людини, і мисливець вдовольнився тим, що відрізав одно стегно і частину боку. З цією здобиччю за плечима він заспішив назад, бо вже вечоріло. Та з перших же кроків стало зрозуміло, що не так легко буде

знайти дорогу, якою він прийшов. Згарячу мисливець проминув знайомі ущелини, і тепер йому важко було знайти шлях. Долина, в якій він ішов, мала багато розгалужень, таких схожих між собою, що їх неможливо було відрізнити одне від одного. Джефферсон пройшов по одному з них якусь милю і натрапив на незнайомий гірський потік. Переконавшись, що заблудив, він повернув в інший бік, і знову марно. Швидко насувалася ніч. Уже майже зовсім стемніло, коли він опинився, нарешті, в знайомій ущелині. Та навіть тепер легко було збитися з шляху, бо місяць ще не зійшов, а високі скелі з кожного боку ще більш поглиблювали темряву. Втомлений, згинаючись під ношею і спотикаючись, мисливець брів, утішаючись думкою, що з кожним кроком він наближається до Люсі, несучи з собою запас їжі аж до самого кінця мандрівки.

Ось він, нарешті, дійшов до тієї ущелини, де їх залишив. Навіть у темряві він впізнавав обриси навколишніх скель. Вони там нетерпляче ждуть його, бо минуло вже не менше п'яти годин. З радості юнак приклав руки до рота і голосним вигуком дав знати, що він уже йде. Потім став і прислухався. Не чути нічого, крім його власного крику, що покотився понурими мовчазними ущелинами і повернувся назад, повторений безліч разів. Знову гукнув, ще голосніше, але знову жодної відповіді від друзів, з якими він розлучився ніби зовсім недавно. Якийсь неясний жах охопив його, і він побіг, кинувши зопалу дорогоцінну ношу.

Завернувши за скелю, він побачив те місце, де недавно палало вогнище. І тепер ще тут жевріла купка жару, але видно було, що вогню вже ніхто не доглядав. Навколо панувала мертва тиша. Його мучили страшні передчуття, і він кинувся вперед. Навкруги — нічогісінько: худоба, старик і дівчина зникли. Не було сумніву, що за цей час сталося якесь несподіване й велике нещастя. Воно спіткало їх усіх і навіть сліду після себе не лишило.

Збентежений і приголомшений, Джефферсон Гоуп відчув, що в нього голова йде обертом, і мусив спертися на рушницю, щоб не впасти. Проте від природи він був людиною дії і швидко очуняв від хвилинної слабості. Схопивши з вогнища напівзгорілу головешку, він роздмухав її і при цьому світлі почав обслідувати навколишню місцевість.

Земля була стоптана кінськими копитами. Видно, великий загін вершників наздогнав тут утікачів, а сліди копит показували, що вони повернули звідси до Солт Лейк Сіті. Чи обох його супутників забрали вони з собою? Джефферсон Гоуп майже переконав себе в цьому, коли його погляд упав на щось таке, від чого він аж закляк. Трохи оддалік лежала купа рудуватої землі, якої — він був певен — там раніше не було. Це могла бути тільки свіжа могила. Наблизившись, юнак побачив застромлений у землю кілочок, а в його розщепленому кінці — клапоть паперу з коротким, але промовистим написом:

Джон Фер'є,

раніше з Солт Лейк Сіті.

Помер 4 серпня 1860 р.

Мужнього старика, з яким він так недавно розлучився, не стало, і ця епітафія — все, що залишилось від нього. В нестямі Джефферсон Гоуп озирнувся навколо себе, чи нема де іншої могили, але нічого не було видно. Безжальні переслідувачі захопили Люсі з собою до гарему сина одного з старійшин, де її чекала доля, приготована Святою Четвіркою.

Зрозумівши, що чекає його кохану, і відчуваючи власне безсилля зарадити цьому, він пожалкував, що не лежить поруч старого фермера в його німій оселі.