Подорож на Пуп Землі Т. 2
Шрифт:
Трапляються також казуси зі зворотнім ефектом. Той, хто постійно думає про містечко Баньос, часом не може второпати, коли йому говорять про туалет. Саме такий казус мені довелося спізнати на власній шкурі.
Цього разу, прибувши на автостанцію, я вже нікого не слухав, ні на кого не звертав увагу та пішов навпростець до кас, де придбав два квитки до Баньоса. Коротун-закликальник, який чатував біля каси, за допомогою спеціального компостера проставив дві дірочки на квитках і показав закуток, де чекали всі пасажири нашого рейсу.
– Я незабаром підійду та заберу вас на посадку, – сказав мені еквадорець.
До відправлення автобуса лишалися лічені хвилини, аж раптом Ян увіпхнув мені до рук свій наплічник і
– Мені тре до WC. Зараз буду.
Я глипнув на годинник:
– Тільки не барися, чувак.
– О’кей! – відповів Ян і почвалав шукати станційну вбиральню.
Як на гріх, не встиг мій приятель зникнути в лабіринті ходів величезного Terminal Terrestre, як до нашого гурту прискакав працівник автобусної компанії, що перевіряв квитки біля каси.
– Панове, час рушати! Прошу за мною! – на всі груди зарепетував він.
Люд заворушився, зібрав валізи та клунки й повільно посунув до одного з виходів на посадкові платформи. Лиш я стояв на місці та не рухався. Чекав на Яна.
– Ba~nos? A Ba~nos, se~nor? [38] – коротун звернувся персонально до мене.
– Si, [39] – відказую.
– Entonses vamos! [40]
– Pero espere un momento. Mi amigo nessesite ba~nos! [41]
38
Баньос? Вам до Баньоса, пане? (ісп.).
39
Так (ісп.).
40
Тоді ходімо! (ісп.).
41
Але зачекайте трохи. Моєму другові потрібно в туалет! (ісп.).
– Que? [42]
– Ну, бляха, – пояснюю, збиваючись і перескакуючи з іспанської на англійську, – мій товариш відійшов. До вітру. Ай-яй-яй, як же воно буде іспанською?… Ну, він зараз прийде. Зробить пі-пі та прийде, – я показав, як Ян зараз у «баньосі» робить пі-пі, – і тоді ми поїдемо до Баньоса.
«Що це він тільки що показав?!» – подумав чоловічок і втупився у мене, схиливши голову на бік.
– То ви їдете до Баньоса чи ні? – запитав він приглушеним голосом.
42
Що? (ісп.).
– Та звісно їдемо! Просто моєму другові зараз потрібен не той Баньос, що в горах, а той «баньос», що на станції.
– Ти що, дурнуватий?
– Ні, я просто чекаю на Яна! Він пі-пі!
– Хто такий Ян?
– Той, хто пішов у «баньос»!
– Пішки?!
– Ні, блін, поїхав на катафалку! Звісно, пішки!
Працівник автостанції стиснув кулаки й умовк. Довго та пильно він обстежував моє обличчя, наче шукаючи якісь дефекти. Я відчував, що наша високоінтелектуальна лінгвістична дискусія от-от має завершитися мордобоєм, але тут нарешті повернувся Ян і врятував мене. Чех схопив мене під руку та потяг до автобуса.
…Минуло кілька годин після полудня. Небо незмінно ховалося за хмарами. Автобус (цього разу значно гірший від того, яким ми їхали до Латакунги) відчалив від термінала, вишкрябався на крутий схил на південному сході Кіто і посунув у гори. За кілька хвилин
Гори росли і вшир, і у висоту. Ущелини вужчали й ставали глибшими, дорога звивалася понад самою прірвою, дно якої ховалося в сутінках. Попри це, водій навіть не думав збавляти швидкості. На окремих поворотах у мене спирало подих, а Ян (затятий атеїст і безбожник) кричав «ай-яй-яй!» і починав розмашисто хреститися. Не знаю як Ян, але я за всю дорогу разів із вісімнадцять замалим не загидив штани, причому і спереду, і ззаду.
Через три з половиною години, коли надворі вже починало сутеніти, автобус спинився посеред гір. У півтемряві за продовгуватою будівлею, яка, як виявилося, правила за Terminal Terrestre, проглядалося кілька чепурних будівель, огорнутих зеленню. Практично відразу за ними прямовисно вгору широким півколом здіймалися кручі. Ліворуч від дороги зяяла прірва. Тобто самої прірви я не бачив, але чув, як десь зліва й знизу вирує та шумить нестримна гірська річка.
– Це Баньос? – перепитав я одного з пасажирів, що вискочив слідом за мною з автобуса.
Еквадорець якось підозріло зиркнув на мене та мовчки кивнув. За мить він зник у ледь помітній вуличці, що починалася біля автостанції.
– По ходу, це Баньос, чувак, – невпевнено сказав я Янові.
– Ага, – так само невпевнено згодився Ян, і ми посунули шукати наш хостел.
Хостел мав назву «Трансильванія». Я не знаю, скільки хостелів у Баньосі, але за відгуками на сайті «Hostel World» цей був найкращим. З його пошуками у нас не виникло жодних проблем, оскільки все містечко компактно втиснулося між прямовисними скелями на півдні та не менш прямовисною прірвою, вздовж якої вирувала Пастаса, одна із численних приток Амазонки.
Двоповерхова старенька будівля «Трансильванії» ховалась у півтемряві вузенької вулички на околиці Баньоса, один із кінців якої впирався простісінько в скелю. Хостел від початку видався мені дуже підозрілим. Вікна напівприкривали грубі дерев’яні віконниці з непевним різьбленням із тильних боків, над входом щирилися дві страшнуваті химери, наче щойно поцуплені з башт паризького Нотр-Даму.
Я обережно прочинив скляні двері й уступив досередини. В холі першого поверху горіло кілька свічок, над рецепцією тьмаво блимала настільна лампа. На протилежній стіні впадала в очі велетенська, майже з людський зріст картина, яка зображувала графа Дракулу та трьох напівголих жінок-вампірів, що звивалися коло його ніг. Одразу над стійкою рецепції висів гобелен із вишитим на ньому вовком-перевертнем. Окрім блідолицього графа та його пишнотілих супутниць, нас ніхто не зустрічав.
– Кхе-кхе… – несміливо подав звук я.
– Is anybody here? [43] – гукнув Ян з-за моєї спини.
У темряві коридору спочатку вигулькнув тремтливий клиноподібний вогник свічки, затим проступили обриси невисокої юної еквадорки зі стягнутим у тугий хвіст волоссям, гострими бровами та відсутнім виразом у мутнуватих очах. Зберігаючи загадкову мовчанку, дівчина, неначе привид, уплила в хол.
– Qui'en es usted? [44]
Я спантеличився і відразу не зміг нічого до пуття пояснити. Втім, молода горянка ніби й не чула мене. Не попросивши паспорта та навіть не запитавши імен, вона провела нас на другий поверх до крихітної кімнати з двома широченними ліжками, що займали весь вільний простір світлиці.
43
Є тут хто? (англ.).
44
Хто ви такі? (ісп.).