Подвійні міражі
Шрифт:
– Це капєц, дівчата, – сповістив юнак. Влада миттю відклала книжку.
– Кому? – злякався Штос, хоча звертались явно не до нього.
– Не кому, а взагалі. Ми знайшли її. Момент, – голова знову зникла, надворі пролунали такі звуки, ніби хтось у гумаках чалапав болотом, і нарешті дві пари міцних чоловічих рук буквально штовхнули до салону обм’яклу Ліду. Жінка була блідою, як вапно, з рани на її чолі струменіла кров.
– Ви, придурки! – загорлала Юля, ледь побачивши
– Та нічого, – Бобир, не надто зважаючи на дурні питання, посадив Ліду на подвійне сидіння і заходився діловито оглядати ушкоджений лоб. – То вона сама.
– Ти хочеш мене переконати, що вона сама розгатила собі довбешку до крові?! – карбуючи кожне слово, холодно спитала Юля. Юрко гмикнув, продовжуючи пильно роздивлятися рану.
– Хтось має вату і перекис водню? Чи хоча б одеколон?
– Я маю. І те й інше, – відгукнулася Ксеня.
– Ти мене ігноруєш, чи що? – верескнула Юля до Бобиря. Той кивнув.
– Ігнорую. Хоча й не вельми вправно виходить, так? Ти ж бо натяків не розумієш. Мушу сказати прямо: заткайся і сядь спокійно. Стули писок, доки я не допоміг.
Юля отетеріла. Глянула було на чоловіка, але той демонстративно відвернувся. Почуваючись обпльованою, жінка таки сіла, щоправда, у неспокої, однак це нікого не хвилювало. Юрко тим часом вправно відкрутив пляшечку з перекисом від запасливої Ксені, щедро хлюпнув ним на уразу, почекав, доки рідина перестане пінитися, промокнув ватою рештки крові і, діставши з кишені олівець із зеленкою, заходився окреслювати краї рани лінією досконалої товщини. Штос не витримав – цей вискочка дратував його дедалі більше.
– Ну, ти прямо як лікар, – вигнув презирливо й без того криві вуста Павлуша і погладив вуса жестом, що, як він уважав, додає йому солідності. – Без мила в дупу лізеш.
– Ну, коли лікар без «як» лише шмарклі жує, – Юрко безтурботно малював собі далі зелену ріку на білій шкірі жінки, – і споминає, як у дупу лазив не намилений, що ще маю робити?
– А ви справді лікар? – зацікавилася Влада. Павлуші хотілося щезнути. Ну ось хто його за язика смикав? Або допоміг би, або, ліпше б, мовчав… Та не хотілося йому, чесно говорячи, до тієї бабеги і торкатися, що йому до неї? Якби ця руда допомоги потребувала, тоді так, інша річ. Він би все зробив, як слід, і оглянув би ретельно, жодних питань.
– Справді, – відповів за Штоса Бобир, закінчивши малювання. – Ще й подвижник, без балди. Лікує, не жаліючи ані себе, ані хворих. Хворих – особливо. Я в газеті читав.
Павлу Вільгельмовичу стало так зле, що судомою звело навіть п’яти.
–
Штос спалахнув від злості. Юрцю, ви лишень послухайте! Роззнайомились накоротко, на лавиці сидячи! Паскуди…
– Справи кепські, люба. Дохтур наш оперувати відмовився, доки гроші не дістане прямо в загрібайла свої, мати пацієнтки забарилась щось, овець своїх продаючи, і та дівка візьми та й помри без належного оперативного лікування. Двадцять років було, студентка.
– Зрозуміло, – мовила дівчина, і повернулася до потерпілої. Штоса для неї більше не існувало. – То що трапилося?
– Ми знайшли її під пам’ятником Невідомому Солдату, – долучився до розмови Геник. – Там, біля сільради, такий скверик, і…
– Вона билася об той постамент, – Юрко аж здригнувся, пригадавши. З неба ллє, наче там, нагорі, прорвало каналізацію, вітер виє, мов скажений вовк, і жіночка, худа, як тріска, відчайдушно гатить головою об бетон. Мокрий одяг у кілька шарів обліпив її так, що всі кістки можна перерахувати, і – Бобир розумів, що це безглуздя, але що ж, напевне, це не останнє безглуздя в його житті – він добре бачив на її щоках сльози. Як не дивно, вони не змішувалися з дощем, і… щось змусило її до цього. Розбиватися на смерть, плачучи від болю і від жаху – бо, поза сумнівом, запізнися вони на кілька хвилин, і довелося б нещасній старій очі закривати. Щось, сильніше за інстинкт самозбереження, прирекло її на смерть.
Оприлюднювати свої роздуми Бобир не квапився. Він узагалі був з тих, що більше слухає, а менше патякає. Це суттєво зменшувало кількість проблем у його житті, хоча, коли гострий, як колька в печінці, норов діставався язика і виривався таким чином назовні, деякі негаразди усе ж мали місце, і часом залишалися в нього на тілі – шрамом на животі, поламаним носом й іншими подібними дрібницями. Здебільшого ці сліди лишала мама, караючи його за брехню. За те, що вона вважала брехнею. Покарання були різними, вчинок не мінявся. А згодом мати навіть прикидатися перестала, що їй потрібна причина, аби бити сина. Як у тому анекдоті про Бога та небораку-будівельника, чий дім увесь час накривався мідними ночвами.
Ну, не подобаєшся ти Мені.
– А хто бачив нашого водія?
Якби голос міг узятися іржею, то звучав би так, як зараз у Штоса.
– А навіщо він вам? – непривітно буркнула Влада. – У таку зливу ми хіба що попливемо в цій маршрутці, як у підводному човні. Ще й з усіх боків драному…
– Хочу спитати, нащо він нас сюди завіз!
Конец ознакомительного фрагмента.