Поезії

Грабовський Павло Арсенович

Сиджу я в неволі та марю тихенько: Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, Чи знов рідну землю в сльозах поцілую, Чи вік протиняюсь отут по Вілюю? Коли б мені, мамо, легесенькі крила, В обійми до тебе душа б полетіла, Бо тут непривітно, тут - хуга та студінь, Однаково сумно і в свято, і в будень, Рік цілий навколо все мре та німує, Самотнього серця ніщо не вгамує... Ридай одиноко, кладись в домовину... Подумати тяжко, що тут і загину; Розсиплються чари, мов квіти зів'ялі, Остануться жалі, самісінькі жалі... Сиджу я в неволі та марю тихенько, Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, Чи знов рідну землю в сльозах поцілую, Чи вік протиняюсь

отут по Вілюю?

ДО УКРАЇНЦІВ

Українці, браття милі, Відгукніться, де ви є; Чи живі ще, чи в могилі Давня слава зогниє? Чи покраща доля наша, Мине сором, що вкрива; Чи до краю спита чаша,- Рабства чаша вікова? Гей, докупи, певні діти! Всіх веде мета одна: Шлях любові та освіти Нас навіки поєдна!

ДО ШКОЛИ

Ну, прокидайтеся, діти: Ранок - до книжки пора! Сонечко вспіло залити Все посереду двора! Швидше вдягайтесь до школи! Кращі прогаєте дні, - Пізно вертати, - ніколи Їх не завернете, ні! Змалку кохайтесь в освіті, Змалку розширюйте ум, Бо доведеться у світі Всяких назнатися дум. Треба самим розвертати: [5] Як і до чого все йде, Шлях безпомилишно взяти - Той, що до правди веде. Щоб не зросли ви на сором (Бійтесь найпаче того!) Та не зробились позором Рідного краю свого!

5

– Розвертати - в розумінні розмірковувати.

ЖІНОЧА ДУША

Оюізмучено-недужий, В туз я поник чолом… Тихо-тихо ангел дружий Огорнув мене крилом. Мов та хмара на блакиті, Чорна думонька злина … Що ж ото за ангел в світі; Що за зоря весняна? Гасне зірка найясніша. Ангел ангела втіша… Та жіноча найніжніша, Най чаруюча душа.

З ДУМОК СУЧАСНИХ

Запорожжя та козацтво Спать уклалися в журбі... Інший час, панове братство,- Інші теми на добі! Відлічивши козакові Поважання данину, Чи не глянуть мужикові У хатиноньку сумну? Глянуть просто, без серпанку, Яким все обволіка Пан-поет, що бачив з ґанку Богоносця-мужика. Наш мужик - то неук темний, Працівник, але бідар, Скарб незчерпано таємний, Що живився володар. Довго ним ми рабували; Кров лилась, свистів батіг, Іще довше глузували, Стали падати до ніг. Бо за часом рабування Нас окрило каяття; Найсвятіші почування Зворушили гидь життя. Але та любов висока, Хоч правдивою була, Зором збільшеного ока Зайвих фарбів надала. Зникла геть жива людина, Розпочався був туман; Та минула ця година Повишаючих оман... Перед нами - брат нужденний, Яким він і справді є. Тягне жереб свій злиденний Та кляне життя своє. Вік пита сірома неба: Чи не пустять з рук кати... Отому найперше треба Бідоласі помогти! Появить

на очі люду Його ж сховані скарби - Справа гідна сил та труду, Річ достойна боротьби! Хлоп-мужик, панове братство, То - підстава в наші дні... А Січ-мати та козацтво - Хай царствують у труні!

ЗІЙШЛИ СНІГИ, ШУМИТЬ ВОДА...

Зійшли сніги, шумить вода, Весною повіва; Земля квіточки викида, Буяє травка молода; Все мертве ожива. Веселе сонечко блистить, Проміння щедро ллє; Гайок привітно шелестить, Неначе кличе пригостить; Струмочок виграє...

КВІТКА, ЩО НОГОЮ...

Квітка, що ногою Стоптана в пилу; Гук, що вмер луною, Пронизавши млу; Огник серед поля, Що блиснув і згас,- Се - та світла доля, Що втекла від нас.

1900 - 1902

КОЗАКОВІ

Не хились додолу, зраджений козаче, Про лиху пригоду навіки забудь, Найлютішу муку серце переплаче… Кинь свій жаль нікчемний, без вагання збудь! Хай росте здорова, хай цвіте дівчина; Маєш собі щастя іншого знайти: Ти - не одинокий, ти не сиротина,- Єсть у тебе вірні соколи-брати… Єсть у тебе думки, людові прихильні; То кохай їх щиро, поміж гурт неси… Всюди роздаються стони надмогильні: Власною нудьгою пекла додаси. Причинись до праці, де, служивши ближнім За своє кохання чоловік не дба; Глянь лиш, як слабого знищено спроміжним. Там твоя турбота, та твоя журба!

МЕТЕЛИЧОК

Мій метеличку любенький! Як щастить тобі? Увесь-деньки, моторненький, Вієшся собі? – Зелень лугу, блескіт неба - З того радий я; Запах квітів - більш не треба, То - вся харч моя. Небагацько вік мій ліче, Через день мине... Вдій же ласку, чоловіче, Не воруш мене.

НА ПАМ'ЯТЪ

Навік минули вільні годи, В далекий край припало йти; І от, під тяжкий час пригоди, Мені сестрою стала ти; Мов ангел, сяла предо мною, Неначе квітонька, цвіла, Моєю зорею ясною, Моєю музою була! Тебе нема, а все з могили Твій образ світлий устає, І знов душа почує сили, Замарить серденько моє!

НАДІЯ

Не зітхай так безнадійно, Скорбних уст не замикай, Рук не складуй ще подвійно, З лану битви не тікай, Глянь на луг - не вся травиця Ще потоптана упрах; Глянь на люди - чесні лиця Ще не всі обвіяв страх. Ще великі перепони Злу поставлено кругом, Не безкарно рвуться стони Під ворожим батогом. Встануть мученики-браття, Встануть сестри, як живі... За годиною прокляття, Мук, кайданів та крові, Зрадно купленої слави,- Панство волі йде услід, І на чолі миросправи Власно з'явиться нарід!