Том насупонився і сів у кутку, перебільшуючи власні образи. Він знав, що тітка в глибині душі стояла перед ним на колінах, і це усвідомлення давало йому бодай-якусь втіху. З власного боку, він нічого не виказував, ні до чого не вдавався. Однак він знав, що час від часу крізь поволоку сліз на нього падає ніжний погляд, проте не хотів його помічати. Він уявляв, як лежить у своєму ліжку смертельно хворий, а тітка нахиляється над ним і вимолює у нього прощення, а він обертається обличчям до стіни, не промовляючи ані слова. Як вона тоді почуватиметься!
Він уявляв, як його витягають з річки и приносять додому, мертвого, його волосся геть мокре, бідні ручечки навіки припинили бешкетувати, наболіле серце навіки заспокоїлось. І ось вона кидається до його тіла, її сльози течуть рікою, губи благають Бога повернути їй її хлопчика, якого вона ніколи, ніколи не кривдитиме! Проте він лежить перед нею холодний та блідий, без жодних ознак життя, – нещасний маленький страждалець, що випив чашу скорботи до самісінького денця! Він так розчулився, уявляючи ці сумні картини, що ледь стримував себе від ридань: його очі були сповнені слізьми, тож коли він кліпав, вони котилися долу і капали з кінчика його носа. І так йому солодко було плекати свій сум, що він не хотів сполохати цей настрій жодним легковажним задоволенням чи грубими веселощами: він був надто священним для них; тож коли кузина Мері забігла до кімнати у захваті від того, що нарешті повернулася додому після нескінченного тижневого перебування на гостинах, він підхопився та втік до тиші та мороку, подалі від звуків та світла, які вона принесла із собою. Він тинявся віддаленими закапелками, подалі від місць, де зазвичай гуртуються хлопчаки, шукаючи усамітнення, яке б гармоніювало з його душевним станом. Пліт на річці притягував його до себе, він всівся на самісінькому краєчку і дивився на похмуру водяну пустелю, і розмірковував, як би це було добре втопитися миттєво та непомітно для самого себе, не наражаючи себе на неприємні відчуття, притаманні людській природі. Потім він згадав про квітку. Він витягнув її, зім’яту та зів’ялу, і його тужлива насолода подвоїлась. Він запитував самого себе, чи сумувала би вона за ним, коли б дізналася? Чи обливалась би слізьми, чи бажала б мати право охопити його шию руками та втішити його? Чи може б відвернулася від нього, як й увесь порожній світ? Ця картина спричинила виникнення настільки приємного страждання, що вів вовтузився із ним безкінечно, розглядаючи різні варіанти та уявляючи себе щоразу в іншій ситуації, аж поки не вичерпав їх усі! Нарешті він підвівся, позіхнув і поплентався у темряві. Було майже пів на десяту, а може вже й десята година, коли він йшов безлюдною вулицею, на якій мешкала його обожнювана незнайомка. Він постояв з хвилину біля її будинку, прислухався, але його чутливе вухо не вловило жодних звуків; лише слабкий промінь світла проникав крізь штори одного з вікон на другому поверсі. Чи не тут, бува, її священна обитель? Він перестрибнув через паркан, тихо продерся крізь зарості рослин і зупинився під вікном; довго, з глибоким хвилюванням дивився на нього; потім ліг під ним горілиць, схрестивши на грудях руки, і тримаючи в них зів’ялу квітку.
Саме так він помре далеко від непривітного світу, без даху над безпритульною головою, і жодна дружня рука не зітре смертельного поту з його чола, жодне любляче обличчя не схилиться над ним у співчутті в останню хвилину агонії. І саме тут вона побачить його, коли визирне у вікно веселим ранком, – чи впаде її сльоза на нещасне бездиханне тіло, чи зітхне вона, пригадавши квітуче юне життя, так бездарно занедбане, підкошене так завчасно?
Вікно відчинили; верещання служниці сколихнуло священну тишу, і струмені води окропили останки нашого страждальця. Захлинувшись, герой звівся на ноги і почав відхекуватись; потім у повітрі щось просвистіло під супровід ледь чутної лайки; посипались уламки розбитої шибки; маленька фігурка перестрибнула через паркан і зникла у темряві. Трохи згодом, коли Том, роздягнений перед тим як лягти у ліжко, роздивлявся свій мокрий одяг у світлі сального огарка, прокинувся Сід; проте якщо у його голові й промайнули якісь непевні здогадки щодо окремих моментів, то він мудро утримався, бо погляд Тома не обіцяв нічого доброго. Том влігся, не обтяжуючи себе молитвою, а Сід зауважив це упущення в своїй голові.
Глава ІV
Акробатичні вправи розуму. – Недільна школа. – Директор. – На виставці. – Відмінність Тома.
Сонце вставало над мирним світом, осяюючи село своїми променями, немов посилаючи йому своє благословення. Після сніданку тітка Поллі розпочала сімейне богослужіння. Першою була молитва, складена з біблійських цитат, що виконували функцію наріжних каменів, з’єднаних легким цементом оригінальних роздумів. З верхівки цієї споруди, немов із Синайської гори, вона зачитала повчальну главу з книги Мойсея.
Опісля Том відклав усі свої справи і став заучувати свої вірші з Біблії. Сід вже давно вивчив свій урок. Том напружував свою пам'ять, щоб запам’ятати п’ять віршів. Він обрав Нагорну проповідь, бо не зміг знайти інших віршів, коротших за цей.
Через півгодини Том вже мав доволі туманне уявлення про свій урок, але не більше, бо дух його блукав усіма нивами людського мислення, а руки були зайняті сторонніми розвагами. Мері взяла книгу, щоб заслухати урок, і він зробив спробу знайти шлях крізь туман.
– Блаженними є-є-є…
– Убогі…
– Так, убогі… блаженними є убогі-і-і…
– Духом…
– Духом, блаженними є убогі духом, бо … вони… вони…
– Їхнім…
– Бо їхнім. Блаженними є убогі духом, бо їхнім… є царство небесне. Блаженними є ті, хто плаче, бо вони… вони…
– Вті…
– Бо вони-и-и…
– Бо вони вті…
– Ні, я не знаю, що це за слово.
– Втішаться.
– Так, втішаться! Блаженними… блаженними є-є-є… втішаться… блаженними є ті, хто плаче, бо вони втішаться. Блаженними є… блаженними є-є-є… блаженними є хто ще? Чого ти мені не підказуєш, Мері? Чого ти дразниш мене?