Похорон богів
Шрифт:
Кажу, народ, може, й буде одним, але над народом сидітимуть варяги.
Вона ж знову за своє:
— Якщо видаси свою сестру за мого онука, то в їхніх дітях буде й ваша кров. Твоїм небожатам уже не доведеться ділити людей на варягів та не варягів. Подумай і приходь.
А я вже й без неї думав та передумував.
Мені був відомий задум тієї мудрої змії. Віддасть ніби-то Малуші Деревню землю — ось яка вона, мовляв, княгиня Ольга, добра до нас! А тоді пойме за Святослава деревлянську княжну разом із усею землею. Бо досі було як? Досі Деревня земля була просто загарбана, а відтепер усе ввійде
Так учинив Свенельд із Сіверською землею, так учинила й сама стара, взявши за Дацкою та Ружею Роденську й Новгород-Сіверську землі. Так вона хтіла вчинити й тепер.
Ми з Претичем це вельми добре знали.
Пішов я до старої днів за кілька та й кажу:
— Я згоден. Але наш батько Маломир Нискинич живий — проси Малушу в батька.
Стара аж сичить:
— Твій батько Малко чоловік норовистий! Поговори з ним ти — я вже тобі казала.
Ну, кажу, поговорю...
Поїхав я до батька в Любеч. Кажу йому, так, мовляв, і так, сватає стара Малушу за свого онука Святослава. А тепер уже батько кричить:
— Не буде того ніколи! Щоби дочка велійого жупана деревлянського стала варягові за жону? Та я швидше здохну!
І хоч ти йому що.
Сиджу в Любечі день і другий, а тоді знову кажу:
— Що ж вирішили чинити, батю?
Мовчить, Я вже й так, і так до нього — ані тобі пари з вуст.
Кажу, а чого не бриєте голови й запустили бороду? Колись носили тільки вуса та оселедець на голові...
Тоді він каже:
— Хай оддасть Деревню землю мені, як межи нас був уклад перед одинадцятьма роками, от тоді я, може, й оддам дочку за того її байстрюка.
Кажу батькові:
— Не оддасть. Марно балакати. Я вже і сам їй говорив про це.
Батько каже:
— Тоді хай оддасть тобі!
Кажу: й про це вже говорено — не віддає.
Більше батько ні про що не хотів слухати. Вернувся я до Києва й кажу старій:
— Не хоче бути сватом.
— Що сказав?
— Щоби ти оддала йому або мені Деревлянську землю.
Вона як закихкотить:
— А більше Мал нічого не хоче? Може, йому заодно дати й київський стіл? Він же колись до мене сватався! Скажи йому, що він дурний. Було б тоді брати Київ, коли твій тато повісив Ігоря й полонив увесь його полк. Ми всі думали, що нам уже настав кінець, а дурний Малко прислав не дружину, а старостів. Київ би й перед сотнею ваших боїв не вистояв!.. Отак поїдь і скажи: «Якщо Ольга буде в тебе бояринею, а ти — князем на київському столі, тоді згадуй про якісь уклади. В чиїй руці меч — у того й правда». Так йому й скажи!
Не хотілося мені їхати, бо знав наперед, що скаже батько, та все ж поїхав. Прибув до Любеча днів через п'ять, заходився знову вмовляти, але марно: ні, й край. Кажу батькові:
— Забудьте ви про іскоростенський стіл. Вороття назад немає й не буде. Що вчините голими руками протії такого меча? Злізьте на землю й протріть очі. Було б змагатися тоді, а не слати старостів до баби.
Батько на мене розсердився й аж кричить:
— Так усталила була Жупанська дума! Я до старців казав: «Треба спалити Щекове кубло й пустити попіл за вітром!» А старці речуть: «Ми не щеки й не варяги. Негоже на безборонного йти мечем. Учинімо
Я йому кажу:
— Нащо тепер згадувати, що було б, якби чогось не було? Тепер уже пізно. Даваймо думати про те, як далі жити. А ваше раз по раз обертається на смерть.
— А мені, — каже сердито, — ліпше вмерти, аніж з власної волі йти на таку ганьбу!
Ну, тоді я й сам розсердився:
— Ви вже старий — нажилися на світі, а ми з сестрою ще молоді, нам помирати рано! Та й було б за що, а то ж таки задаремно. Не вельми намахаєшся голим кулаком.
Тепер як згадаю — самого сором бере, але тоді й мене чорти хапали.
Так ми ні до чого й не дійшли.
Повернувся я до Києва й кажу все Прстичеві, а він мені:
— Може, піду я до старої? Сиди тут, а я навідаюсь до княжого двору.
Цілий день висидів я в його дідинці, аж надвечір вертає. Каже:
— Боїться брата стара. Ледве я пробився до хорому, бо Свенельд на мене аж зубом скреготить. Посадить вас стара світлими князями: батькові твоєму дасть Любеч, а тобі — Олевськ. Ну, а сестрі — всю вашу Дерсвню землю. Отож, думаю собі, світлий князь... То вже не малий боярин, світлий князь — таки ж князь. Виторгував Претич. Що то, думаю, старий чоловік!
А тому «старому» заледве тридцять і восьме чи сьоме літо.
Ну, поїхав я до батька втретє й кажу:
— Дає вам стара світлого князя любецького.
А він мені:
— Хай вона вдавиться тим Любечем!
А я мовлю йому:
— А мені дає світлого князя олевського. Ну, ви сидітимете тут, за Дніпром, а я ж буду в нашому-таки Олевську: це ж вам уже не ніщо. Я матиму деревлянський город, а там — що боги пошлють.
Батько каже:
— Відвернувся Дажбог од деревлян.
Кажу: то ще надвоє баба волошила.
Але батько й думати не хотів про це. Отак ми з ним знову розлучились.
А стара в Києві як почула та як заверещить:
— Хай Малко вибирає: або те, що я даю, або поруб! Обридло мені панькатися з тим смердючим кабаном!
Оце вже й вона вивернулась. Пішов я до Претича, кажу:
— Неволя мені з батьком. Ні на що не пристає.
Каже: давай поїдемо вдвох.
Поїхали з ним уже вдвох до Любеча. Батько побачив Претича й аж наче зрадів, хоч вони досі зроду не бачилися. Претич йому розказує за Київ та за нещасних полянських бояр, що їх понищено або позаганяно в ховрашини, попринишкали й сидять, бо ближчі села та городи варяги давно позабирали. Згадав і про боярина Зорича та його сестру — твою дядину Богуславу: Свенельд саме був одібрав і їхнє село Мутижир.
Претич мовить твому дідові:
— Тепер черга моя. Вже нікого не позосталося. Хіба що швагер Вовчий Хвіст захистить...
Батько слухає та сумно покивує головою. Коли ж Претич перейшов на Малушин шлюб, мій батько знову вперся.
Претич каже йому:
— Не позосталося жодного боярина, оце тілько я доживаю своє. Заберуть мій дідинець і витурять у потилицю. А ще певніше — вб'ють. Хто ж довго терпітиме русина, вважай, у самому Києві? Уб'ють, та й край. А ти ще думаєш — брати тобі світлого князя чи ні. Бери й не думай, а там — що боги дадуть. Усе ж наших стане більше: ти, та твій син, та я...