Похорон богів
Шрифт:
— З чим вертаєшся? — спитав Доброчин, силкуючись розгадати по стомлених очах Воїжира, з якими вістями він прибув до царя.
— Не знаю, — відповів тмутороканський князь. — Переляк там вельми великий, але грецька пиха також не має меж... Я сказав цареві все чисто, як ти велів. Я собі мислив, що він одразу ж пошле з нами свою сестру, а він послав якихось у чорних корзнах...
— Ну й хто ж там на кораблі?
Воїжир скривився:
— Він рече, що вже не раз бував у Києві...
— Архімандрит Грек Мудролюб?
— Він ще по-нашому сяк-так
— Мабуть, він.
Грека Мудролюба Доброчин вітав у Корсуні — але вже наступного дня. Й те, й те справило на базиліка належне враження. З архімандритом прибуло зо п'ять десятків людей, убраних переважно в чорне, в чорному були навіть челядники та тоухмі. Але Доброчив звелів увести тільки архімандрита. Грек переказав од імені царя Василія доброго здоров'я й довгих літ, а потім застиг із нахиленою до правого плеча головою. Третім у світлиці був Настас. Доброчин більше нікого не запрошував — перші слова грека він волів почути сам. Архімандрит чемно чекав дозволу говорити, й коли світлий князь кивнув, той почав з давно знайомого:
— Богом поставлені імператори Василій і Костянтин кажуть: «Негоже вдавати багрянорідну за варвара, іже не знає закону бога нашого Ісуса Христа, убо недостойно ромейського імператора...»
Доброчин роздратовано махнув рукою й перебив його:
— Теревені!
— Цар Василій... — почав був знову архімандрит, але Доброчин не дав йому договорити.
— Більше нічого не переказував твій цар? — спитав він нетерпляче. — Бо оте про варварів я вже чув — і не раз. Коли не маєш чого більше сказати, для чого було пливти аж сюди?
Архімандрит скористався з хвилини тиші:
— Імператор Василій каже: «Віддам сестру Анну багрянорідну, якщо перед цим приймете в душу закон Хрнста».
Доброчинові це було смішно слухати. Василій знову заговорив так, наче вдавав милостиню. Світлого князя почала знову поймати злість. Він сказав зумисне до протоієрея Настаса Корсунянина:
— Скажеш йому, щоб прийшов увечері.
Архімандрит усе зрозумів сам, але Доброчин уже підвівся й вийшов, лишивши їх у світлиці вдвох.
Пізніше він скликав малу думу — лише князів та тисячних воєвод, і повідомив думників, що звелів переказати їм грецький цар.
Володимир озвався першим, і це був знак, що терпець урвався навіть стриманому Святославовичу:
— Василій заговорив так, наче не ми взяли їхній город, а вони — наш!
Дума схвально загомоніла, потім Ждан сказав:
— Хай присилає свою сестру й не торгується. Якщо ж не пришле — хай зустрічає на ту весну гостей під Царемгородом!
Після думи Доброчин звелів привести всіх грецьких слів — до останнього челядника. Він аж тепер збагнув промисел царя: той наслав стількох чорносвитників, щоб чіпляти хрести.
Переказавши рішення думи, Доброчин дозволив слам вертатися назад, але наступного дня з подивом довідався, що Грек Мудролюб і досі сидить. Певно, мав указівки торгуватись.
Надвечір він і справді попросився через Настаса Корсуняннна на розмову, але почав якось надто здалеку. Тлумачив Настає:
—
Доброчин вирішив докопатися до причини, яка змусила грека не поспішати назад.
— Поверну вам цей город, — сказав він. — Якщо ж не хоче — хай нікого не винить. Це ти вже чув на думі.
Це, певно, було те, що найдужче непокоїло базиліка.
Доброчин сказав:
— А ти перекажи Василієві... — й почав загинати пальці на лівій руці: — ...щоб не забув прислати вінець імператорський — такий же, як носить сам; щоб прислав імператорську одіж; імператорську державну булаву; щоби прислав на Русь митрополита, бо архієпископа не візьму; щоб висвятив на єпископа тих пресвітерів, на котрих укажемо ми. — Він кивнув на протоієрея Настаса: — Також і його! І ще кількох корсунських пресвітерів нашої крові. — Потім почав загинати пальці правої руки: — Щоби прислав книжників булгарського роду; щоби не стромляв носа в наші вірські діла: самі собі дамо раду; щоб не чинив перепони булгарським учителям, наш-бо люд не знає грецької мови, а булгарську сяк-так розбере.
Це дужче нагадувало суд переможця над переможеним, аніж уклінне послання варвара до богорівного грецького царя, й сол за кожним новим вироком дедалі дужче блід і нітився.
— Такого ще зроду не було, — проказав він хрипким од хвилювання голосом. Бажання цього вусатого архонта зростали мало не день у день, і грек вважав обов'язком нагадати, що все в світі має межі й переділ. Але після власних слів сам злякався, коли б у наступну хвилю світлий князь не сказав, що роздумав повертати Корсунь.
Сольство затрималося в городі ще на цілих три дні, й протягом цих трьох днів Настас тричі підходив до світлого князя:
— Імієть к тобі поползновеніє отець архімандрит. Хощеть рещи дві слові...
— Од себе чи від царя? — зумисне перепитував Доброчин кожного разу.
Й щоразу Настас відповідав:
— От себе.
— Тоді скажи йому, щоб швидше їхав до Царягорода.
Якщо все буде гаразд, якщо цар переступить через власну пиху і виконає всі його уклади й умови, Доброчин вирішив повернути цареві Звенків полк. Але це мало бути великодушною щедрою милостинею. Архімандрит заявив, ніби такого зроду не бувало. Доброчин і сам знав. І все-таки це мало статися: час розкидати каміння минув; надійшов час громадити каміння.
Так думав Доброчин, стоячи на скелі Чорної коси й дивлячись услід грецькій диремі, яка поволі танула в ранковій імлі.
Весла диреми, розташовані одні над одними в два ряди, кволо занурювались у зеленкувату воду, тягучу й важку. В тому була якась безнадія й приреченість.
А тепер, на Маковія, Доброчин знову стояв на тій самій скелі Чорної коси. Після відплиття базиліка архімандрита минуло півтора місяця, та вони здавалися довшими за рік. Володимир, князі та бояри стояли купкою поряд, а рать і дружина юрмилися й на Чорній косі, й уздовж усього берега до самого Корсуня, а на березі попід східною стіною города рябіли юрмища корсунян.