Похорон богів
Шрифт:
Отак ми й жили...
Після других одвідин сестри затявся я думкою, як би його перейняти Малушу сюди, щоби бути бодай разом у Києві. Чи самому перейти до Ольжиного села. Якось кажу Борисові, а Борис рече:
— Коли б ото побалакати з Мироногом...
Борис таки побалакав з ним, бо згодом Мирогіг мене й питає:
— Скільки маєш літ?
Кажу — чотирнадцять. Та ні, каже, я не про те, а скільки ще тобі холопствувати. Кажу — сім. А він подумав, подумав та й каже:
— Рано ще, княгиня не дасть.
А я вирішив піти до старої. А що, думаю, під'їзному ж не звеліла бити мене за меч. Піду й залякаю:
Говірку їхню я вивчив пізніше — побіля гридьби. Декотрі гридні не вміли розмовляти по-нашому, бо жили ж тільки серед своїх, у княжій гридниці. Таких, як ми з Борисом, обільних робітників, огнищанин та тивуни не пускали до гридниці — наше діло було шкребниця та гній. Зате в стайнях гридьба товклась од рана до вечора: той коня веде до коваля, той сідлає чи розсідлує, той ще там що, а конюшому робітникові цілий день клопіт: іди сюди, принеси вуздечку, подай сідло, змасти коневі копита дьогтем... Одне слово — не присядь, бо ще й бичем огріє котрийсь межи плечі. Холоп є холоп. А мені було чи не найгірше: мене знала вся гридьба, бо я син деревлянського жупана Маломира, хоч був чорним рабом.
Але жупанич — жупаничем, а те подай, те таки принеси, з рана до вечора одне й те саме. Й потроху зачав я тямити оте їхнє «гер» та «дер». А ще ж дивився здалеку, як вони борються на мечах, надто ж отой замлілий та захлялий гридень — рудий Зігберн Лідулфост. Я вже зумів одну його мечну хитрість, але мені ще не стачало сили в руці й плечі, то я щоразу бігав до Борисового родича, коли мене відпускав Мироніг.
А як навчився трохи по-варязькому, почав я знов учащати до тих двох старих княгинь — Гертруди та Кунегунди, Ігоревих сестер. Ці сестри страх не любили Ольгу — Ігореву жону, що тепер сиділа на столі мужа. Я її також люто не любив, і це мене штовхало до княгинь Рюриківен. Хтось із холопів у нашій стайні казав, буцім ці старі знають усі Ольжині тайни, але що то є за тайни — того ніхто не відав до пуття. Буцімто це тяглося ще від Ольжиного батька Ольга, що загинув од стріли наших-таки деревлян.
Одного разу, по Ладиному дні, чи що, я стирався попід їхнім теремом, коли чую — хтось як схопить мене за карк! Озираюсь — аж Кунегунда Одноока. І по-варязькому сичить:
— Ольжин послух?!
І тягне мене на терем до своєї сестри. Кажу, не послух я Ольжин, я її холоп. А в самого аж хребці хрущать під пальцями Кунегунди Одноокої. Така, думаю, стара, а рука пазуриста... Вона відчула це й одпустила мене. Каже, ти теж вовчого роду, твій батько брата мого роздер.
Але бачу й чую, що батько мій не такий для неї бридкий, як Ольга та її брати Свенельд і Асмус Ольговичі. Що ж це, думаю, за тайна така?
Щось мені підказувало: коли твого лютого ворога ненавидить ще хтось, то цей «хтось» може бути твоїм другом. 1 заходився я ще вячше стиратися коло старих княгинь.
Але як ти їх допитаєшся?
Тоді почав я дослухатися до двірських балачок, приглядався до інших князів та челяді, до Ольжиних обох братів — Свенельда й Асмуса.
Сівши на Ігоревому столі, Ольга наставила Асмуса кормильцем Святослава — батька твого. Цей Асмус Ольговцч був чоловік вельми тихий. Ніколи я не видів і не чув, щоб він бив чи лаяв твого батька Святослава, хоч бити було за що, бо княжич удався многобуянистим. Асмус же все лагодою та ладком.
Свенельд не любив говорити по-нашому, а його старший брат говорив. І Святослав од нього-таки навчився, хоч і не враз, бо стара теж говорила з онуком здебільша по-варязькому. Вона була старіша за обох братів, але якась мовби «середня»: не така лиха, як Свенельд, але й не така плоха, як Асмус. Наймолодший ненавидів усе, що було не варязьке, хоча народився й виріс тут. Про Асмуса ж у Києві казали, нібито він не схвалює братових думок, мовбито казав Свенельдові: «Коли жиємо серед полян, маємо й говорити по-полянськи, не виріжнятися з-поміж них».
Це в нього бувало від тої лагідності.
Сестра їхня Ольга казала так, як і він: «Не мусимо виріжнятися, бо пропадем, як мій муж Ігор».
Але в неї це було не від лагідності чи любові до полян та деревлян. Це в Ольги було від хитрості та лукавства. Вона хотіла зберегти всю завойовану Ольгом землю та великокняжий стіл.
Отака-то була твоя прабаба Ольга. Мудра змія.
Були пруги [14] многі на полянах і понищили ярину.
В літо 867-е.Помер грецький цар Михаїл, не мавши сина для царського столу, й смута велія на греках була.
[14]
Пруги — сарана.
В літо 868-епочав царювати Василій Македонянин, грецький цар.
В літо 869-е.Нічого такого не було.
В літо 870-е.Такоже не було.
В літо 871-е.Снігу в Києві не було.
В літо 872-е.Нічого не було.
В літо 873-е.Такоже, як і торік.
В літо 874-е.Пруги на деревлянах були.
В літо 875-е.Пруги на сіверянах були.