Похорон богів
Шрифт:
Кажу, як не облишиш цієї думки — викраду сестру і втечу, жодним конем не зможеш мене здогнати. А ще ж, кажу, маю й меча — і вдарив п'ястуком по руків'ї.
Стара хрипкенько засміялася й пішла, але я знову побачив у її очах оте гадюче жало. А пресвітер Григорій торкнув мене двома пальцями по плечі, наче посвящав своєму богові.
— Ти, — каже, — про неї не думай так. Дасть бог, буде твоя сестра княгинею київською.
Думаю, бреши-бреши, я все ваше кодло знаю, кажу:
— Чого б це іскоростенська жупанівна ставала княгинею київською?
А він каже: гай-гай! Ось як
Цей пресвітер Григорій був грек, але давно сидів у Києві й добре вмів нашої мови. Я ще не знав тоді, звідки він узявся, — чи не від самого грецького царя, але був Григорій уже геть-чисто лисий, хоч і не дуже старий. З тим пресвітером Григорієм я ще мав не одну пригоду, але вже в грядучі літа. Як нагадаєш або прийде само до слова — може, колись і розповім...
Сидів у Києві варяжин Ольг, шлючи багаті дари Чернезі Чернеговичу, великому князеві Сіверської землі, а ще багатші дари Житомирові Іскоростенському, велійому жупанові Деревньої землі, був-бо велій жупан муж могутній і гордий. І була межи Ольгом та Житомиром вічна любов — аж до місяця листопада, в листопаді ж пропав жупанич Нискин. Чинив лови жупанич на вовка та вепра, й забіг вепр у ліси понад передільною рікою Ірпнем, і погнався за ним жупанич. По тому знайшли іскоростенські пани та ловчі люди криваву свиту жупанича й переламаний оскіп.
Узяли все те пани та ловчі люди, віднесли до Іскоростеня й поклали велійому жупанові до ніг. І впав жупан Житомир та заллявся гіркими сльозами, не мав-бо іншого сина велій жупан. І заплакала вся земля Деревня.
Той же варяжин Ольг прислав до Житомира малого сла, кажучи Житомирові: «Це шле тобі наш воєвода Ольг многе золото й срібло, щоби втішити тебе в твому горі. Пришли ж і ти до Ольга свого сла, щоби подовжити вічну любов і мир межи нами, й удасть тобі воєвода ще многший дар».
І послухався велій жупан іскоростенський Житомир, пославши до Києва трьох веліїх панів, а яко прийшли ладдею до Києва, сказав їм Ольг: «Оце ваш іскоростенський жупанич».
І дивувалися пани, бачачи Нискина живо-здорового, й вельми раді були. Сказали пани до Ольга: «Оце шле тобі дари наш велій жупан Житомир і вся Деревня земля, а ще вячші дари пришлемо тобі до різдва води прісної, як позамерзають річки».
Сказав Ольг-варяжин, кажучи до них так: «Удайте мені
Й зрозуміли іскоростенські пани, що Ольг умисне полонив їхнього жупанича Нискина, щоби примучити їх у дань. І пішли назад і сказали Житомирові, той же їх запитав: «Що просить?» Сказав старійшин пан: «По білій од диму». Й рече жупан: «Удайте тому татеві по дві білих».
І дали Ольгові по дві куни сріблом, і відпустив Ольг Нискина-жупанича. Житомир же лежав у судомі рук і ніг, не мігши ратитися з Ольгом, що вбив топіть Оскола Київського й одуром забрав його стіл.
Казали пани до велійого жупана іскоростенського: «Оскол Юрович був недругом нам, а цей варяг став лютим ворогом. Убиймо його».
І сказав до них Житомир, мовлячи так: «Чорні боги наслали корокоту на мене, не годен я утримати меча. Підождім до літа».
І згодилися думні старці та пани, й почали дожидати літа, набираючи собі воїв та многу рать.
Року 981-го
Завтрашній день мав дорівнятись ночі. В Києві готувалися до веселого свята зустрічі весни, на вулицях і по дворах бігло й капало, кияни з учора не давали курям пити й тепер пильно стерегли, чи нап'ються півні з калюжі. Птиця старанно нахилялась до талої води, й це провіщало теплу весну з буйними травами.
Зима видалася вельми холодна й затяжна, ще два дні тому вночі репалась кора на деревах, а в молодих півників од морозів почорніли гребінці. Такої зими давно не було в Києві, й кияни раділи першим провесняним дням.
Але давно не було в Києві й стільки воїв. Ратники десятками й сотнями прибували з низових городів і сіл, користаючись іще не розгрузлими дорогами, й головний воєвода Претич уже не знав, де притулити стільки люду. Ратники ночували по княжих та боярських стайнях і по хатах киян, і все одно місця не вистачало, тому Претича чи не найдужче втішали перші весняні дні. З настанням тепла він збирався вивести ратників з города, посадовити їх у шатра на Копиревому кінці - за колишнім двором скараного на горло Блуда, а також у Хрещатому яру, поки що заметеному глибоким снігом, а якого стирчали тільки дерева та вершки калин. Такого снігу теж давно не було в Києві, рівно тринадцять літ: відколи померла княгиня Ольга.
Але було в Києві й ще одне, чого не пам'ятав жоден нині живий киянин: полянська дружина й полянська рать. І за це кияни мали дякувати Доброчинові. До старшої дружини пішло багато підкиївських і дальших бояр та огнищан, яких досі відтручували варязькі справжні чи самозвані князі та ярли: в дружині тепер були майже всі луччі, вячші, більші, старші та нарочиті мужі, а їхні сини та різнолична челядь пішли під руку Ждана Будимировича, якого Доброчин умовив залишитися тут.
Тепер у Києві важко було стріти варяга, їх лишалося десятків два чи три: переважно купці та княжа челядь, що мала в Києві полянських жон і дітей.