Поклоніння ящірці
Шрифт:
У парку, наче мацаки восьминога, звивались асфальтові хіднички, по обидва боки яких кожні десять метрів стояли лавки. Так, наче у Мідних Буках жило не дві тисячі, а, скажімо, півмільйона душ, котрим ні з того ні з сього припекло посидіти на жорсткому рашпатому дереві.
Десь там, у тінистій глибині гаю був залитий сонцем прямокутник, всипаний товченою цеглою. Найкраще цей майданчик був пристосований до здирання колін та ліктів тих, кому до десяти. Пам’ятаю, раз бачив, як у це місиво пилюки та гострих цегляних камінців лицем запороло восьмилітнє дівчисько. Хвилину тому воно доганяло якогось набридливого
Найвіддаленіша частина майданчика закінчувалася цегляною стіною, заввишки в три і завдовжки у добрих двадцять метрів. Об неї ми, власне кажучи, і збиралися копати м’ячем.
Кожен рух на спеці давався дорогою ціною. Копав Хіппі, м’яч відстрибував, копав я – м’яч робив те саме... Наші тіні були маленькими чорними калюжками.
Нейроглія мого кумпля прогрілася, мабуть, до кипіння, бо того потягнуло на думки вголос:
– От дивися, Міську, слово “слон”. Здавалося б, невинне нігеро-кордофанське слівце із легким малайсько-полінезійським акцентом... Але давай зробимо шо? – копнемо глибше... (так він імітував учительські звороти мамусі), і побачимо там що? Побачимо...
Хіппі на хвилю замовк; вочевидь, побачив там щось таке, що варто зберігати у темному прохолодному місці подалі від прямого сонячого проміння.
– Ну добре, полишмо слонів. Як, скажи мені, по-українськи буде “стол”, га?
– Стіл.
– А “стул”?
– Кал, – відповів я й копнув по м’ячу.
– Та нє, “стул” в розумінні мебелі. Стілець. А тоді, згідно з логікою розмитих множин, має бути не “слон”, а як? “Слін”!
– А “Польща” як? “Пільща”, я правий?
Хіппі розреготався.
– Маємо таку ж аналогію з москальською “носоглоткою”...
– Ага, правильно тре’ казати “нісоглітка”. Хоча ні... Правильно “гортань”, чи то пак “гіртань”.
– Безумовно, пане Михайле...
– Та, і тре’ казати не “які в тебе сині очі”, а “які сині ічі”?!!
– Ну... ну так, а як? – на мить завагався Хіппі, відчувши немалу долю абсурду. Проте майже відразу просяяв:
– Так говорили наші предки задовго до приходу москалів на галицькі землі, які зрусифікували все, що лиш піддавалось русифікації. Навіть півні, і ті вже піють: ку-ка-РЄ-ку!
Хіппі люто сплюнув у порох, лайнувся й лагідно усміхнувся.
– Бачиш, Міську, москаль для того, щоби вспіти зрусифікувати більше вкраїнців, навіть перевів усі свої циґелики на годину назад. Москаль вайлуватий, але хитрий, – Хіппі вперіщив по м’ячу. Той відскочив десь далеко за наші спини, – тому він просинається у своїй берлозі, Манька дає йому стакан самогонки і аґурєц, всяхих там расстєґайчіків, блінків. Він сидит, наминає то всьо і видумує ружного роду каверзні пляни, як би то загубити мову нашу калинову. Посоловілу. Наш тяжолий і труднопонімаємий особямі кацапской нацианальнасті украінскій язик! А так... Ти не думай, шо всі москалі такі... Це, так би мовити, стереотип, побудований мною апріорі, сиріч виходячи із загальних переконань...
Я напружив вухо. Коли Хіппі починав кидати латиною, це свідчило, що мозок його перегрівся. Зараз почне говорити про Дитячий Хрестовий Похід на Москалів.
– А переконання у мене такі,
– Точно, – кинув я. – Жили бись-мо за совітів, слухали би Пуґачьову, “Ласковий май” і байки про пла-ахова і ба-альшова дядьку Ба-андеру... – кинув я крізь сміх.
– Нє, ти не збагнув ідеї. Я би виріс, вивчився на інженера, орґанізував би Дитячий Хрестовий Похід на Москалів... Уяви собі – маленькі голодні дітки, мов ті янголятка, у кожного в руці по свічечці й фотоіконці Божої Матері, стоять під брамою Крємля, а тут я – у вишиванці, в однострої СС “Нахтіґаль”, на спині вишитий хрестиком Бандера, ходжу поміж діток і горланю “Розриту могилу”. А по ночах ми би розводили багаття зі знамен іновірців і співали би марш “Україна”.
– А мєнтура? Армія?
– Всьо прораховано! Мене на перший же день скрутять і зажбурять у каталажку, а діток по дєтдомах порозпихують. Потім мене трішки покатують ґебісти і зашлють на Соловки... – мрійливим тоном розповів він.
– І?..
– Ну і всьо, власне кажучи... Але слава! Слава то яка! Не вмре – не загине! Боже ж ти мій, Боже! Як у батька Хмеля! Та шо там, як ув Елвіса Преслі, Сергія Бубки, Хо Ши Міна і найяснішого ерцґерцоґа Фердинанда разом узятих! Всі б казали: “Ото був, бляха-муха, патрійота кавалок!”. І татко, пускаючи скупу сльозу, гладитиме сина по ясній голові й казатиме: “Я хочу... синку, сльози заважають говорити... я... я хочу, щоби ти поступив у Політех і став таким, як Наш Національний Герой...” От така-то слава!
– Правда, дещо посмертна...
– А пишна зате яка! Я би став укр-нац-секс-символом!
Я з вирозумінням закивав головою:
– Та-а, круто. Як казали древні, “бест оф кайф”, тобто “амор патріс ортодокс”.
– Ну вже не бреши! То Пєтя Дупа весь час повторював: “Амор патріс... Амор патріс...”. Доаморкався! Всю мордяку си спік.
– Думаєш, він то в кого почув? Може, у Мари Львовни? Чи, може...
Я не договорив, у кого ще він міг почути подібну сентенцію, як відчув пресильний удар в голову, збоку вуха. Пекучий біль, нерозуміння і образа відразу ж вихлюпнулись у живіт.
– Ой блін, краще йдемо звідси, – дуже тихо промовив Гладкий Хіппі.
Від болю я присів, схопившись обома руками за вухо, яке стало палаюче-гарячим. На очі самі собою навернулися непрохані сльози. У той момент я не розумів, що трапилось. Лише змахнувши кілька крокодилячих сльозин, я глянув, куди показував кивком голови Хіппі.
Справді: “ой блін”. Там, на протилежній стороні площадки, у затінку, на високому кам’яному бордюрі сидів Фєдя і Сєрий, його друган, такий же пацан і гоп, як і сам Фєдя. Ну і паршивий Дюк, із наморщеним носом і слинявою пащекою.
Виявляється, поки ми теревенили, а м’яч вилежувався осторонь, пацани тишком підійшли і Фєдя зафутболив ним у мою голову. Треба ж так: мудак (таки-так!) – а поцілив он як!
– Міську, валімо звідсіля, поки не нарвались, – заляканим напівшепотом повторив Гладкий Хіппі.
Нарватися на таких вилупків було простіше, ніж два пальці обісцяти. Я кивнув головою і, кривлячись од болю, обвів поглядом бетон, вишукуючи м’яча. Прецінь, голова моя тверда, бо м’яч відскочив далеченько – закотився по ледь нахиленій площадці в один із кутів. Зовсім близько до тих мерзотників.