Покохати відьму
Шрифт:
– Куди поранений?
Відповідати не було сил, але й не треба було. Вона дивилася мені в голову і відчула мій біль. «У тебе зламані ребра, потерпи, вдома вилікую». – «Кого він хотів убити, тебе?» – «Гадаю, принца. Але ти правильно зробив, що втрутився».
Я почув стогін. Спочатку навіть здалося, свій власний. Ні, стогнав хлопчина той, з ошийником.
– Врятуй його! – я від хвилювання крикнув по-нашому. Пані нахилилася над ним,
Потім різко випросталася і крикнула в обличчя принцу, що підійшов:
– Коней!
Той не відразу відповів, і тоді Господиня ще піднесла голос:
– Він життя тобі врятував!
«Тобі», а не «Вашій милості» – я це якось відразу відзначив.
– Звичайно. – Мені здалося, що принц хотів додати щось на зразок «я не звик, щоб на мене кричали», але затнувся.
– Ти, ти, ти! На вулиці! Іменем короля забирайте будь-який віз і швидше сюди! А поки що, – принц повернувся до мене, – не годиться, щоб такий сміливий молодик залишався без зброї. – За цими словами він простягнув мені свою булаву.
«Стань на праве коліно, це посвячення в лицарі!» Я за все життя тільки й бачив одного лицаря. Південець, бував за морем, там його король посвятив. Він дуже пишався, а я чомусь нічого не відчув.
Мені довелося довго чекати, поки Пані поралася з пораненим. Нарешті Вона вийшла:
– Вибач, ребра твої відкладаються. Просто не зможу: сил не вистачить.
«Звичайно, я розумію. Тільки чи хлопець виживе?»
– Як тобі сказати…
«Невже буде калікою?»
– Ні-ні, цього не буде. За кілька днів зовсім одужає твій невільник.
Що Вона каже?
– А ти не зрозумів? Коли вас з ним на віз укладали, – я і правда їхав лежачи, як важко поранений, не хотів, але Вона наказала, – я звернула увагу принца, що в тебе тут, в Отері, немає людей…
Кольнуло мене при слові «людей», хоча насправді це звичайне: є невільники й у нас.
– Так що є в мого слуги свій слуга. Точніше, буде. До речі, тебе погодували?
– Я сказав, що ми з Тобою разом їсти будемо.
Пані хотіла щось сказати, та передумала.
Пані. Я звикла отримувати запрошення на вечерю у більш вишуканих висловах.
…Вечеряли ми, як Вона сказала, в «малій залі». Між двома високими шкіряними подушками маленький столик. Посуд срібний…
Пані. Цього я не наказувала. То слуги вважали, що він – мій наречений, так що зі шкури пнулися заради майбутнього господаря.
…Вино дивне, а м'ясо так приготовлено, що майже й жувати не треба.
Пані. Звичайні
– Пані, цей принц, що був суддею…
– Гарні-Ла.
Я згадав, що принц – то принц, а про слуг Вона попереджала.
– Лакеї розуміють по-нашому?
– Ні, звідки? Продовжуй, тут часто при нижчих говорять іноземними мовами.
– Розумієш, він мені й сподобався й не сподобався. Водночас. Пані повернула в руці келих.
– Так? А чим саме не сподобався? Взагалі-то він справжній.
– Підійшов до нас тільки після того, як тричі стало ясно, що звір здох.
– Це не боягузтво.
– Розумію: вождь не всюди лізти повинен. Але Ти прибігла раніше, а він не втримав. І хлопчина поранений – якби не Ти, його покинули б помирати.
– Так, усе це так. Зрозумій: він принц… Мені це складно тобі пояснити, але інший тутешній шляхтянин тільки плечима б знизав. На те слуги й створені, щоб за панів умирати… А Гарні… нехай з моєю підказкою, але подбав. Повір на слово, в ньому й хорошого багато. Ти пий – пий: я дозволяю. Скільки хочеш.
«Думаєш, я не помічаю, що Ти сама тільки кубок крутиш? Усе бачу».
…Прокинувся я на ліжку, з усіх боків оточеному тканиною, напнутою на палиці. Почувши чуже дихання, повернув голову. Поруч зі мною лежала жінка в рожевій сорочці до кісточок. Я простягнув руку. Торкнувся…
Під час навчання Вона справді жартувала. І ящір хвостом теж пожартував. Ковалем їй працювати! Але як змогла, як зуміла не обертаючись і так точно під дих?!
– Та-ак, ви-хо-одить…
Коли мені проясніло в очах, Вона вже сиділа, підібгавши ноги.
– Вирішив, що раз ти герой учорашнього дня, значить, можна до беззахисних жінок приставати?
– Якщо… Ти… Беззахисна… Тоді ящір – ящірка!
– О, так! На щастя, я вмію себе захистити! – Личко червоне, оченята горять, але, по-моєму, не гнівом, а сміхом заходиться.
Пані. Личко? Оченята? Цікаво, ви вже тоді такими категоріями мислили, лицарю? Чи вони з'явилися, коли дехто без мого відома всівся за мемуари?
…Тільки мені не смішно.
– Знаєш, це нечесно!
– Жінок ґвалтувати? Аякже!
Я мало не задихнувся.
– Битися нечесно! Адже знаєш, що я Тобі повернути удар не зможу! Рука не підніметься!
– Та ну? А хто мечем махав? Хто відьмою обзивав?
Здається, «відьма» її гірше меча зачепила, хоча сама-таки визнала, що це так.
– Ти тоді одягалась чоловіком! Весь час по-чоловічому! Я тільки вчора й побачив, яка Ти…
Пом'якшилася, – якщо і взагалі сердилася, якщо не вдавала, – але голос намагається тримати суворим: