Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Радзикевич Юліан

— І васць поїхав?

— Поїхав, ваша милосте. Казав сотник, що мене везуть до їхнього полковника.

— Бачив васць його?

— Так, ваша милосте.

— Хто він?

Але Корицький умовк. Очі вбив у землю, уста його збіглися в лиховісний клин, брови хмарами нависли над очима.

По хвилині томливої мовчанки, якої ніхто не хотів переривати, привернуло йому назад мову.

— Нечай — відповів коротко, наче шаблею рубонув.

Обличчя й шия Потоцького набрякли кров’ю, віддих став іще коротший і голосніший.

—

Нечай? Нечай! Чого він там хоче? На нас іде? Добре! Коби тільки прийшов!

Потім, після короткої передишки, очунявши від першого враження, запитав:

— Чого ж він хоче?

— Казав, що коли ваша милість вибрала Оринин, нехай буде Оринин, але він не радить тепер пускатися у якийнебудь похід, ані змінювати місце. Глузував, що дуже жаліє, бо з вівендою може бути в нас тяжче. Але ваша милість знайде напевно раду на те. Не радив іти на волоську землю ні вашій милості, ні панові старості кам`янецькому, бо туди тепер іде хто інший.

— Хто інший? — спитав Потоцький.

— Не знаю.

Потоцький повів поглядом по згуртованих панах.

— Хто може бути той “хто інший”?

Відізвався Конецпольський.

— Не знаємо. Може ваша милість зволить вислухати, що цей кавалер дальше має сказати і як закінчилася його виправа? Тоді будемо думати, що далі робити.

— Слушно, слушно — хитнув головою Потоцький.

Але в міру того, як Корицький став розповідати, в якому то стані він знайшов своїх людей, хмари осідали на чолі коронного гетьмана.

Накінець не втерпів:

— Чи вашмосць бачив коли, щоб хтось у такому стані привів своїх людей із роз’їзду?

— Ні, ні, ваша милосте.

— Можеш васць відійти. Зголосишся до пана обозного.

— Ваша милосте, я...

— Можеш васць відійти — повторив пан коронний гетьман, навіть не догадуючись, що таку саму відправу дістав пан Корицький і від Нечая. — Васць не тільки, що стратив усі коні, всю зброю, але виставив усе наше військо на посміховище. Як можна було дозволити роздягти себе з усього? Зброю віддати? Коні віддати? Без оборони? Без спротиву? Без бою? Що, васць носиш шаблю для паради?

Коли Корицький, темний, мов та ніч, відійшов, пан Конецпольський із сміхом оповідав пану Маркові Собєському, в якому стані знайшов він людей Корицького:

— То знаєш, ваша милосте, нічого, крім старої, подертої, вошивої свитки! Ні чобіт, ані штанів, ані сорочки. Кажу вашій милості, з одного боку лють брала глядіти на це, з другого зі сміху можна було вмерти. Такого я ще не бачив! А коні! Боже!

Панове, що стояли близько, прийняли оповідання більше з хмарним обличчям. Тільки молодий Конецпольський і яворівський староста давили сміх.

Тим часом пан Потоцький заговорив:

— Мосці панове! Хто з панів хотів би зробити виправу на Волощину, щоб розвідати, що це все значить?

— Я можу — відповів без надуми Конецпольський.

За ним зголосилися

й інші, але Потоцький вирішив:

— Коли його милість пан Конецпольський зголосився перший, то й маг, першенство. Візьми, ваша милість, три корогви та вирушай зараз ізранку.

— На Хотин?

Потоцький гладив у задумі вуса.

— В Хотині може бути турецька залога. Ми з турецьким султаном не хочемо задиратись. Краще, ваша милість, їдь на Стару Ушицю. Там турки залоги не тримають.

— Перейти Дністер?

— Як треба, можеш ваша милість. Тільки язика дістань. Нам треба знати, що робити. На Хотин я вишлю інший роз'їзд.

Іще сонце не піднеслося на долоню, як три власні, справні корогви пана Конецпольського минули Кам'янець-Подільський і швидким маршем попрямували на Стару Ушицю. Коло Тарасівни перейшли річку Студеницю, а під Холодіївкою наскочили на козацький загін отамана Сірого, що був частиною нової охочекомонної сотні і з малим табором прямував на село Студеницю. Кинулися польські корогви на козацький загін, наче тічка голодних вовків на стадо овець, і, ще заки козаки змогли отаборитися, стали рубати, кого попало.

Впав отаман Сірий і з ним більша частина відділу. Розпорошені останки почали тікати в напрямі Бакоти та Старої Ушиці, де стояли поважні козацькі з'єднання. Розохочені легкою перемогою, поляки кинулися в погоню. Але під Бакотою наїхали на м'ястківську сотню із сотником Зеленським, яка прийняла їх таким рясним вогнем, що майже половина відділу лягла трупом на бакотівських полях.

Побачивши жахливий погром, пан Конецпольський наказав відворот на Тарасівку, проклинаючи хвилину, коли піднявся походу на Волощину. Одначе, коли під'їхали до Тарасівки тією самою дорогою, якою їхали зранку, то побачили, що вона густо обсаджена козаками.

Завернули тоді на Кулачківці, але тут дігнала їх козацька сотня Гавратинського і їхала на їхніх карках аж під самий Кам’янець Подільський. Розбиті, скривавлені останки трьох корогов повернулися до табору в Оринин, приносячи з собою тривогу й замішання.

Заки ще вспіли зібратися всі на нараду, приїхав возом селянин із Кулачковець з листом до Потоцького.

Доручили гетьманові листа тоді, як майже всі офіцери були вже в наметі. Потоцький відкрив листа, глипнув на підпис і кинувся, наче вкушений гадюкою.

— Від Нечая — крикнув на ціле горло.

— Що пише? — спитав пан брацлавський воєвода. Потоцький почав уголос читати листа:

“Ясновельможний і милостивий Пане краківський, мій милостивий Пане — писав Нечай. — Коли вчора пан Корицький так необачно з усім своїм відділом в’їхав просто в мої руки, я ні одного його вояка не велів скалічити, не то вже вбити, пильно дбаючи, щоб слуг Речіпосполитої та короля, його милости, не кривдити, а в належній пошані тримати...”