Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2
Шрифт:
Післав пан Калиновський із-під Черніївець пана воєводу Лянцкоронського під Стіну, містечко над Русавою, але по триденних тяжких боях пан Лянцкоронський рішив покинути облогу, бо бачив жахливі спустошення серед свого війська, головно в піхоті. Тоді пан Калиновський сам рушив на поміч. І знову прийшли дні тяжких наступів, стрілянини і жорстоких втрат. Щодня німецькі й ненімецькі піхотні реґіменти дерлися на неприступні вали твердині та складали щедру данину Марсові з власної крови. Щоночі чергувались одні алярми за одними, бо невидимі, невловимі козацькі загони вдиралися в села, де квартирували поляки, вибивали до ноги менші відділи, забирали припаси, зброю, гармати та залишали за собою страх
Зараз після зайняття Красного польовий коронний гетьман пан Калиновський доносив королеві, що самих коней дісталося їм у здобичі поверх вісімнадцяти тисяч, не враховуючи й іншого добра, якого також було доволі.
Коли ж із гнівом та соромом мусіли відступити від облоги Стіни, появилася в польському таборі гостра недостача коней, бо козаки в нічних наскоках не тільки загорнули назад колись утрачені коні, але забрали цілі стада драгунських і райтарських коней. Та й ті коні, які ще полякам залишилися, виснажені довгими походами, боями, трудами й недостачею паші, ставали з дня на день слабші. На їх хребтах під сідлами появилися глибокі рани, бо не було ні часу, ні змоги здійняти сідла та дати їм відпочинок. Щоб відбити втрати, головно в конях, рішив пан Калиновський, що виявив себе вождем, правда жорстоким, але нездібним і нерозважним, наскочити на багате місто, Ямпіль, де саме відбувався річний ярмарок.
Ямпіль здобули поляки серед ночі, без труду й награбили чимало добра, бо туди з’їхалися саме купці з цілої України, з Волощини, Молдавії, Туреччини, з Греції, Мадярщини та Вірменії.
Але заки військо в повороті дійшло назад до Черніївець, малощо осталося з награбленого там добра.
Дні спочатку були ще досить спокійні, але ночі проходили серед постійного страху. З усіх сторін доносили стежі про козацькі відділи, що ставали щораз більше зухвалі, вперті, настирливі, нахабні.
Розважніші з-поміж польських офіцерів зрозуміли, що там серед козаків сталося щось нове, що там хтось розумний, бистрий, а безпощадний, взяв у свої руки ввесь рух спротиву. І справді цей рух з дня на день ставав доцільніший і сильніший. Видно було, що діло ведеться з супротивником грізним, нещадним і немилосердним, як вони самі, невтомним, послідовним і на все рішеним.
Посеред польського війська почали розходитися слухи, які навіть найвідважнішим наганяли страх і заморожували кров у жилах. Розповідали дивні дива про духа Нечая, який появлявся серед ночі на буланому коні з закривавленою вкрай шаблею та вів козацькі відділи в бій.
Сліпий, непоборний страх обплутав забобонних вояків та їх не менше забобонних офіцерів, бо щоночі було більше таких, які клялись і присягали, що на власні очі бачили Нечая та його буланого коня.
Інші, і цих було більше, говорили, що серед напасників появлявся часто вершник, увесь у чорному наряді, на чорному коні та що цей їздець завжди був там, де наскок був найгостріший і найменше сподіваний. Були такі, що бачили цього їздця в білий день, а один навіть клявся, що бачив його зблизька, що їздець був малий ростом і замість шаблі мав за поясом сріблом ковані пістолі. Але не було такого, який, повернувшись у табір, міг похвалитися, що бачив цього їздця віч-на-віч.
Хто зустрівся з ним, не виходив живий із зустрічі. Рідко коли вдавалося захопити козаків у полон. Але навіть коли такі діставалися полякам у руки, то не вміли, чи не хотіли сказати про вершника нічого, не зважаючи на всі придумані й вишукані тортури.
І так щоночі страшив поляків дух Нечая, що, здавалося, кружляв довкола польського війська, наче дух пімсти, що раз-у-раз слав нові козацькі загони до наступу.
За дня чорний вершник, хто зна, може ще страшніший від Нечаєвого духа, пильно стежив за кожним рухом коронного
Черкаський староста Микола Кисіль, полковник Корф, новгородський стольник Мелешко, звеногородський староста Гулевич намагалися з'ясувати вождям загрозливе положення. Але Калиновський збув їх нічим та різко відправив:
— Я вашмосців на раду не кликав!
Лянцкоронський знову тільки раменами повів, згірдно глянув на офіцерів та зневажливо відізвався:
— Що такі чутки ходять по обозі, це я знаю, але що вашмосці тому віру дають, того не розумію.
До цього всього вив’язалась між Калиновським і Лянцкоронським ворожнеча, ще гірша, як була між коронними гетьманами. Калиновський закидав Лянцкоронському, що в листах до короля підносить тільки свої власні заслуги, його, польового гетьмана поминаючи. Лянцкоронський знову докоряв Калиновському, що цей невдячний, що не пам’ятає, як то він заступався за нього і перед королем, і перед шляхтою.
На це Калиновський, червоний, мов буряк, скочив із крісла і крикнув так, що всі присутні вчули:
— Вашеці інтерцесії були стільки варті, що фіґа! — і показав йому дулю.
Лянцкоронський забрав собі срібний, густо жемчугами саджений полковницький пірнач Нечая; Калиновський знову захопив шістдесят тисяч золотих, що їх один драгун відібрав у молдавського купця в Ямполі, і за те вони, як два собаки над украденою кістю, почали ще більше жертися між собою.
Послух, лад, дисципліна падали бистро не тільки серед поляків, але навіть серед найманих реґіментів. Вояки стали помітувати офіцерами, офіцери з гетьманами дивилися з презирством одні на одних і обходилися з неповагою.
Коли однієї днини в Шаргороді полковник Лянцкоронський розсердився на якогось поручника за грабежі й насильства, і крикнув:
— Тобі більше пристоїть бути биком, аніж жовніром! — то поручник відрубав у присутності польового гетьмана:
— А тобі більше пристоїть кози пасти, ніж бути сенатором." [2]
Присутні злякалися, думаючи, що Калиновський жорстоко покарає зухвалого поручника. Але Калиновський тільки єхидно засміявся і глянув у другий бік, ніби нічого незвичайного не зайшло.
2
Історичне.
Не зважаючи на очевидні перемоги, не зважаючи на величезну здобич, на смерть Нечая, польське військо топилося на очах, сили слабли, маліли, никли.
Хоча Лянцкоронський виписував іще королеві листи з самохвальбою, що після стількох перемог вони підуть тепер нестримним, непереможним походом у глиб України, що війна вже виграна, то все це були маячення хорої людини. Хто мав очі, мусів бачити той розклад цілого війська з середини, ще до того й шарпаного ненастанними наїздами, наскоками й набігами, той занепад духа, дисципліни, ту втрату віри у власні сили, те недовір’я до вождів, ту несправність і той безпорядок, які із кожному війську являються передвісниками й заповідачами кінцевого розгрому.
Після повороту з походу на Ямпіль, обидва вожді постановили дати війську кілька днів відпочинку і потім рушити далі. Куди?
Лянцкоронський хотів здобувати Брацлав і Гумань та йти в глиб України. Калиновський хотів дати війську відпочити в останках зими у Вінниці, де можна було безпечніше відбиватися від постійних нападів. Наостанку рішили йти на Вінницю. Військо привітало це рішення з радістю, бо минулі дні відпочинку в Черніївцях були не днями відпочинку, а довгими днями і ще довшими ночами страху :муки, голоду, примар.