Полонені Білої пустелі
Шрифт:
Малесенькі фігурки оленів кинулися врозсип, немов мурахи з розворушеного мурашника. Відстань до них була надто велика, і Джеймі не помітив, чи один з них упав, але він знав, як влучно стріляє Авасін, і був певен, що той не схибив. Не звертаючи уваги на біль у нозі, він гарячково заходився збирати мох і підкидати його у вогнище.
Індіянин повернувся вкрай стомлений, але щасливий. На плечі він ніс задню четвертину туші молодого оленя, а в своєму заплічному мішку — язик, нирки й м'якуш.
Джеймі зразу ж схопив ножа й почав накраювати м'ясо великими шматками. Викладені на плоских
— Все вийшло дуже просто, Джеймі, — сказав він. — Я підпустив їх так близько, що перший олень мало не наступив на мене… Але річ не в тім. Вся тундра по той бік відноги аж кишить оленями, їх там сотні. Видно, їхній перехід почався кілька днів тому.
Почувши це, Джеймі покинув перевертати шматки м'яса.
— А знаєш, для нас це, либонь, не дуже радісна новина, — повільно мовив він. — Якщо олені наблизилися до табору Деніказі два чи три дні тому, то зараз він уже, можливо, готовий повертати на південь. Нам треба буде наддати ходи, щоб вчасно дістатися до річки й не розминутися з ним.
Це тверезе зауваження повернуло Авасіна до дійсності. Та все ж ніщо не могло зіпсувати насолоди від смачного м'ясного обіду після кількаденної рибної дієти. Засинаючи, Авасін пробурмотів до Джеймі:
— Завтра ми добудемося до річки й застанемо там Деніказі.
Джеймі, ситий і вдоволений, кивнув на знак згоди. Хлопці міцно спали тієї ночі, хоч Джеймі кілька разів бачив один і той самий кошмарний сон — ніби Деніказі в своєму каное веслує на південь, залишаючи їх на березі річки…
Новий день розпочався добре — небо проясніло. Хлопці похапцем склали залишки м'яса в свої торбини й вирушили в дорогу.
Зійшовши на гребінь південної відноги гори, вони побачили вдалині блакитні тіні гірського пасма, що починалося, очевидно, вже по той бік річки, до якої вони прямували. А під ними, на широких просторах тундри, пересувались, немов гнані легеньким ранковим вітерцем, маленькі стада карібу. Це не була та масова навала, про яку вони так багато чули, але олені, хоч їх було й небагато, тішили серце, зменшуючи почуття самотності, що його навівав Барренленд.
Надвечір, однак, погода зіпсувалася, знявся вітер, уперіщив дощ, і за щільною завісою його сховалася навіть гора Ідтен-сет. Хлопцям довелося стати на спочинок раніше ніж звичайно, і до того ж без вогнища, бо сухого палива ніде було взяти. Безсилі в своєму нетерпінні, так і просиділи вони кілька довгих годин, притулившись один до одного, аби менше мерзнути, аж доки зайшла ніч. І сон не приніс їм забуття: раз у раз вони прокидались і схоплювалися на ноги, щоб трохи походити й зігрітися. Незабаром по тому, як розвиднілося, коли туман усе ще оповивав густою пеленою довколишній світ, Авасін відчув, що терпець йому урвався.
— Ходім, Джеймі, — сказав він. — Треба знайти нарешті ту річку.
Поснідавши
— Ану, прислухайся! — сказав індіянин. — Чуєш?
Джеймі напружив слух. Крізь сіру вату туману до нього долинув слабкий звук — наче якесь бурмотіння. Він не зразу збагнув, що той звук означає, а коли збагнув, то закричав:
— Пороги! Ми підійшли до річки!
Спотикаючись об каміння, падаючи, вони стрімголов збігли вниз крутим схилом — і побачили нарешті тьмяний блиск проточної води.
Вони знайшли річку — і це напевно була саме та річка, яку вони шукали!
— Ходім проти води, — запропонував Авасін. — Десь тут на березі мусить бути верболіз — ми зможемо розпалити багаття й просушити одяг.
Пройшовши з сотню ярдів, вони знайшли кілька кущів карликової верби, і через деякий час у них уже весело палахкотіло вогнище й смажилася свіжина.
— Навіть у цьому тумані вони неодмінно помітять наш вогонь, — зауважив Авасін.
Джеймі погодився з ним. Тепер вони були в безпеці, бо рано чи пізно човни Деніказі та його супутників мусять-таки з'явитися на річці, тримаючи курс на південь. Тієї ночі хлопці спали спокійно, ситі, в сухому одязі й теплі, впевнені, що їхнім злигодням скоро прийде край.
Вони б, либонь, не спали так безтурботно, якби знали, що відбувалося в той час за кілька миль од них.
Залишивши Різниці, Деніказі із своїми мисливцями проплив західний рукав озера Ідтен-туа. Потім, майже без перепочинку, повів свій загін суходолом до низки озер, що тяглися аж до Річки Замерзлого Озера. Минуло вже п'ять днів відтоді, як мисливці залишили Різниці, а їм і досі не здибався жоден олень. Охоплений тривогою Деніказі поспішав тепер до того місця, де за давніх часів часто ставали табором мисливці ідтен-елделі.
В тому місці лежало досить велике озеро, обабіч якого височіли круті горби. Його прибережну смугу килимом вкривали білі кістки тисяч і тисяч оленів, що гинули тут за минулих часів од рук мисливців. І що найважливіше — тут збереглися залишки «оленячої огорожі». Ця огорожа, зведена років двісті тому мисливцями ідтен-елделі, являла собою лінію кам'яних стовпів, що збігали до води від-західного горба. Стовпи, кожен зо три фути заввишки, були розставлені через тридцятифутові інтервали й надзвичайно скидалися на постаті людей, що стоять навколішках. В одному місці в цій лінії був ширший прохід, а обабіч його — кам'яні сховища, збудовані для чіпевейських стрільців з лука.
Деніказі знав про цю мисливську пастку з давніх індіянських переказів і тому вирішив чекати коло неї оленів, які мали вже от-от з'явитися.
І йому не довелося чекати їх довго.
Великі стада прийшли через кілька днів — саме в той час, коли Джеймі з Авасіном вже вирушили до Ідтен-сету.
За кілька годин мисливці Деніказі настріляли стільки оленів, скільки могли забрати з собою. Серця індіян сповнилися радості, бо ця багата здобич означала, що примара голоду не загрожуватиме більше селищам ідтен-елделі на березі озера Касмір.