Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Ніякої відповіді…
Підбадьорюючи одне одного, високо піднявши смолоскипи, мандрівники обійшли всю печеру, освітили всі її кутки, але ніде не знайшли ні хворого, ні дитини. Тільки з одної високої колони злетіли дві довговухі сови й безшумно зникли в отворі, що білів під склепінням.
Друзі знову обійшли всі закутки й здивовано переглянулися.
— Чи не здалося це нам? — знизала плечима Шушик.
— Чи в-сі в-ви чули одне й те ж? — запитав Гагік.
— Що саме?
— Стогін хворої і плач дитини?
— Так,
— Не могло ж усім почутися?..
Кілька годин проблукали наші герої темними ходами, гротами і печерами цього похмурого підземного лабіринту, поки, нарешті, вибрались на білий світ. Опинившись на вершині скелі, вони здивовано оглянули місцевість.
— Та це ж наша Вівчарня! — вигукнув Асо. — Он, погляньте, і дика вівця нашої Чорнухи!..
Справді, з-за зубчастого виступу скелі видно було голівку вівці з маленькими ріжками, що насторожено стежила за людьми.
Стомлені й розчаровані мандрівники сіли на каміння й задумались. Що робити? Куди йти? Зрозуміло тільки одне: вони вибрали не той шлях, яким ішов Ашот, інакше знайшли б його…
— А може, він уже вийшов звідти?.. Може, сам шукає нас? — зрадів своєму передбаченню Саркіс.
— Ходімо… Будемо кликати, може, відгукнеться, — підбадьорилась Шушик.
Вони вийшли на гребінь скелі і почали спускатися стежкою, що вела до Барсової ущелини.
— Ашот! Ёй, Ашот… — гукали разом, але ніхто не озивався.
Сумні вернулись друзі в свою печеру, кинулись до вогнища — чи не спить Ашот?
Але в печері нікого не було… Зникла остання надія.
Всі були вкрай стомлені, проте страшна думка, що Ашот пропав безслідно, не давала спокою. Вони не могли відпочивати. Треба продовжувати розшуки.
Надходив вечір, вологий і похмурий. Полонені тремтіли від утоми й холоду.
— У нас і смолоскипів більше нема. А без них не можна йти, — сумно розвів руками Гагік.
Довелося відкласти похід до ранку. Іншого виходу не було.
Хлопці принесли в печеру сучки зрубаного раніше смолистого дерева, за ніч висушили їх біля вогнища, а вранці, набравши скіпок, знову вирушили в печеру барса.
— Треба шукати сліди Ашота. Інакше нічого не вийде… Знову будемо блукати, — сказав Саркіс.
— Хіба на сухому камінні побачиш сліди? У цих тунелях нема ні землі, ні пилу, де міг би лишитися слід.
Втупивши погляд у хитке полум’я вогнища, всі замовкли і глибоко замислились. Серця їх були сповнені одного бажання. Ех, коли б з’явився зараз на порозі печери їх дорогий товариш! Більше б у них не було й турбот!..
Та ніч здавалася їм такою довгою, як цілий рік.
Розділ двадцятий
Про те, як багато простих явищ природи можуть здатися чудом, коли не вмієш їх пояснити
Порівняно
— А як я через кожну дрібницю дражнив його, як глузував з кожного його промаху! — вболівав тепер Гагік. — Якби він був зараз тут, — хай хоч до світанку говорив би свої промови, хай би з ранку до вечора робив свої зауваження!..
І — дивна справа! — як не намагався Гагік пригадати в Ашота хоч якусь ваду, він не знаходив її.
Шушик сиділа, обхопивши коліна руками, і тихо плакала.
Пастух Асо лагідно шепотів їй:
— Засни, хушке Шушик, засни, вже пізно.
Та хіба могла вона заснути?.. Не міг стулити очей і Саркіс.
Ледве зійшло сонце, хлопці з підпухлими й червоними очима були вже біля печери барса і запалювали свої смолоскипи.
Це був сороковий день їхнього полону в Барсовій ущелині.
— Саркіс, може, тобі краще лишитися тут із Шушик і підтримувати вогонь? — порадив Гагік.
— Ні, я в боргу перед Ашотом. Я будь-що повинен піти, — рішуче заявив Саркіс.
Товариші не могли не зважити на високе почуття, що народилося в серці хлопця.
А Шушик вважала за краще йти з товаришами назустріч будь-якій небезпеці, ніж мучитися, чекаючи біля печери. Дівчина взяла скіпки і рушила вперед, але, побачивши похмурі, з западинами і вибоїнами стіни, злякалась. Їй здалося, що ці ніші — житла казкових драконів або лігва небачених звірів. Пропустивши товаришів, дівчина боязко попленталася позаду.
Тримаючи над головами запалені скіпки, друзі, як і вчора, пішли темними ходами, час від часу вигукуючи: «Ей, Ашот! Аго-ов, гей!..»
Дійшовши до розгалуження ходів, Гагік сказав:
— Учора ми пішли праворуч, широким ходом, сьогодні доведеться дослідити лівий, вузький тунель.
Товариші погодилися, хоч вважали, як і раніше, що Ашот не міг вибрати цей вузький і темний хід. Не знали ж вони, що слова Шушик боляче зачепили самолюбство гордого хлопця…
Зігнувшись, часом спотикаючись і обдираючи об каміння коліна, пробирались мандрівники цим вузьким звивистим ходом, шукаючи на долівці й на стінах слідів товариша.
— Стійте! Геніальна думка!.. — раптом стукнув себе по лобі Гагік. — Ашот не догадався робити позначки на стінах, забув, але ж повинен він був кидати на землю догорілі скіпки, га?..
— Звичайно… Як тільки починало припікати пальці, кидав їх, — погодився Асо.
— Одної скіпки вистачить не більше як на сто кроків. Добре придивляйтесь собі під ноги…
Тепер друзі йшли, зігнувшись майже вдвоє, освітлювали кожну ямку, перекидали камені, які зустрічалися їм на шляху.
— Повернемось, — велів Гагік. — Тут не пройдеш — хід дуже звужується.