Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Коли мандрівники відпочили і трохи під’їли, Ашот підвівся.
— Ну, ходімо тепер шукати природні хліви кіз.
По дну річища, прокладеного весняними потоками, вони піднялися на скелі позаду Барсової ущелини. Підйом був важкий і забрав багато часу. Тут вони трохи перепочили і знову подерлися вгору, туди, де майже коло верхів’я скелі паралельними рядами пробігали стежки-карнизи і похмурими пащами чорніли печери.
Збуджений запахом кіз, невгомонно гавкаючи, Бойнах стрибав серед каміння.
Декілька
В такі хвилини вони були чудовою мішенню для мисливця. За козлами неквапливо бігли кози. Вони теж часто зупинялися, чекаючи своїх дітлахів.
Коли тварини добігли до зубчастого верхів’я гори, вожак став на одному з виступів і гордо підвів свою гарну голову. Він наче навмисне підставляв себе під кулю.
— Ах, якби в мене була рушниця! — журився Ашот.
Вихопивши у Асо палицю, Гагік грізно замахнувся нею на кіз, вигукнувши:
— Тікайте, дурні, геть! Дарую вам життя!..
Товариші засміялись, а Бойнах шалено загавкав, пориваючись слідом за козами. Та де там! Хіба їх наздоженеш!
— А ви помітили, як козли зупиняються і поглядають назад? Зрозуміли чому? — спитав Ашот.
Хлопці мовчали.
— Мабуть, відпочивають. Підйом був такий важкий, — висловила здогад Шушик.
— Ну, який це підйом для диких кіз! Захотіли б — за хвилину опинилися по той бік гори. Козли зупинялися, щоб подивитись, чи йдуть за ними їхні подруги.
— Так, так, матері козлят… — зрозумівши, підтвердила Шушик.
— А ти розумниця. Вгадала! От і скажіть, що тварини не мають серця, — тоном людини, добре обізнаної з таємницями природи, сказав Ашот.
— Не серця, — поправила його Шушик, — а інстинкту…
— Я кажу — серця, а ти можеш розуміти — інстинкт.
Плигаючи з каменя на камінь, кози рівним шнурочком бігли до скель, що оточували ущелину зі сходу. Вони то зникали в складках порізаного розколинами схилу, то майже непомітними сірими плямами мелькали на його вузеньких сірих стежках.
— Які вони гарні! Які гарні! — захоплено шепотіла Шушик, приклавши долоню дашком до лоба. Дівчина вперше бачила диких кіз і не могла заспокоїтись від чарівного видовиська. Не менше були вражені і хлопці.
Побачивши, що ніхто за ними не женеться, тварини заспокоїлись і почали мирно пощипувати траву, лиш час од часу обережно оглядаючись, чи не загрожує їм яка небезпека від цих незваних гостей.
— Що їх так злякало? — здивувався Ашот.
— Бачили? Бачили? Щось руде прошмигнуло там, серед каміння! — показуючи рукою вдалину, схвильовано сказав Саркіс.
Але як хлопці не придивлялися туди, куди показував Саркіс, вони не побачили нічого, крім похмурих сірих скель.
— Саркісу вже щось ввижається, — глузливо мовив Гагік. — Це, мабуть, від надмірної хоробрості… З великими сміливцями іноді таке буває…
Проте Ашот подумав, що цього разу немає підстав глузувати з бідолахи Саркіса. Адже щось-таки змусило кіз панічно тікати, хоч в ущелині немає ні вовків, ні мисливців… І тут він знову згадав того козла, який утік з його шапкою. «Здається, не ми його налякали, а щось інше…»
Та незабаром тривога юних мандрівників уляглась.
— Ну, ходімо далі, може, знайдемо щось цікаве в цій ущелині, — запропонував Ашот і повів товаришів вузенькою стежкою вперед, до верхніх скель.
Хлопці йшли мовчки, обливаючись потом і згадуючи граціозних тварин, що швидко зникли з їхніх очей.
Гагік, важко дихаючи, зупинився і долонею витер мокре чоло.
— Погодься, друже, що спускатися набагато легше, ніж лізти вгору, — звернувся він до Ашота цілком серйозно.
— Е-ех, ти!.. А хто це недавно так бундючився та глузував з Саркіса? — посміхнувся Ашот. — Ну, йди, йди, не нявчи!.. — Але, глянувши на сонце, він вирішив, що час повертатись. — Гаразд, уже починає вечоріти. Ходімо вниз!..
Скоро Гагіку довелось переконатися, що в цих скелястих місцях спускатися майже так само важко, як і підніматись, його худенькі ноги боліли, а підошви просто горіли.
Під рудими скелями чорніла якась широка дірка. Юні мандрівники вирішили тут відпочити. Це був вхід до глибокої темної печери. З неї, мабуть, колись витікала вода і пробила тут щось схоже на річище з гладенько обточеним камінням.
— Тут, мабуть, щовесни б’є джерело, — зауважив Гагік.
— Нічого собі джерело! Поглянь, яке широке річище, — задумливо сказав Ашот, входячи в печеру. — Прямо як річка…
Долівка в печері теж була розрита водою і одшліфована, як на морському березі. «Невже й це вода зробила? — подумав він. — Скільки ж її витікало звідси, що з’явилася яма завширшки два кроки?»
— Нічого не розумію, — похитав головою хлопець.
Непомітна усмішка майнула в Саркіса на губах.
Вона, здавалось, говорила: «Ех ти! А ще вважаєш себе досвідченим натуралістом! Ану спробуй пояснити!»
— Гадюка, гадюка! — з жахом вигукнула Шушик.
І справді, зачепившись хвостом за кущ, який стирчав у скелі над входом до печери, звисала сіра, з коротким тілом і плескатою головою, страшна гадюка — гюрза.