Польовий командир
Шрифт:
Вже десь на третій день відпочинку через пристойні харчі, приємне байдикування, сонце-море-пляж та рідкісне природне здоров’я Петренко почав непокоїтися незліченністю молодих гарних жіночих тіл довкола. Отже, він перемігся, відважившись потамувати душевний дисонанс у такий спосіб, і швиденько домовився із гожою молодичкою, що торгувавала на набережній кукурудзою.
Поки вона допродувала свої запашні качани, кияхи та шульки, прапорщик мотнувася набережною, прикупивши пляшечку винця та вишукану, як на його прапорщицьке розуміння, закуску. Потай він дуже радів, що так легко склалося, бо після весілля до жінок жодного разу не залицявся і, якщо чесно, побоювався, що вже розтренувався.
Дорогою Сніжана — так звали Петренкову курортну пасію — забрала в тітки трирічного сина («Він рано лягає
Лишень тільки кукурудзяна бізнесменша з’явилася на порозі, він тицьнув їй на руки дитину (до його честі — чисту й нагодовану) і, не вступаючи в зайві дискусії, дав такого строкача, який не мріявся навіть відважним цісарським військам під час історичного Брусиловського прориву…
Хавлити Бога, номер у пансіонаті він мав окремий, а сусіди по столику в їдальні його відсутності делікатно не помітили (хіба не ясно — діло молоде), отож можна вважати, що прапорщикове фіаско історія замовчує. Відтоді, з огляду на сумний досвід та обмеженість жіночого контингенту застави, шлях донжуанства мужній охоронець рубежів Неньки для себе закреслив і відтак почувався загнаним до глухого кута.
Валентину вразила не грамота (краще б дали грошенят), а вудка, і не так факт її існування, як чоловікові слова: «Подаруємо батькові, він знаний рибалка». Ловити рибу вудкою Петренків татусь не вмів та й не любив, а от її неньо — перший на все село риболов… Отже, стосувалися ці слова саме його, а не патріарха чоловікового роду.
Тесть Петю Петренка, на відміну від другого зятя, київського бухгалтера Валерія Володимировича Соєва, ледь терпів і позаочі називав той. І хоч як старався бравий вояк — приїздив на вихідні, рубав дрова, копав город, обрізав дерева, — старий лише ледь-ледь теплішав поглядом, а варто було приїхати Валерочці — під вишню виносився стіл, на нього виставлялися сальце, картопелька, яєчня, варенички, різні соління-маринади, діставалася з льоху заповітна літрова пляшка самогону найвищої очистки, тесть із улюбленим зятем сідали й трапезували до самого вечора, обговорюючи різні важливі теми.
— А що ти, Валерочко, думаєш про НАТОвські перспективи України в зв’язку з обранням Барака Обами? — ьрадиційно починав старий.
Довго бухгалтер на селі не затримувався: десь на третій день відбував до свого Києва, залишивши в заставу дорогим батькам на цілий місяць їхніх доньку й онука, а старий ще тиждень ходив радісний та погідний. Одного разу Валентина почула, як татусь говорив матері:
— Валерочка — синочок: він і вислухає, і думкою твоєю поцікавиться, і свою скаже. З ним хоч про що можна поговорити. І наша до нього горнеться, одразу видно — гарний чоловік. А той — мовчун, слова з нього не витягнеш, та й часу поговорити з людиною у нього катма: дрова він рубає! Я що, сам не можу порубати? Мені увага та шана потрібні!
На милування нема силування — зрозуміла, а тепер, знаючи, що її Петренко далеко не дурень і про свої стосунки з її батьком все розуміє, його вчинок з вудкою оцінила дуже високо.
— Грамота — не орден і не медаль, — постановила вона, — та все одно — нагорода, треба відзначити. Ти поклич хлопців на вечір, а я зараз…
І вона заходилася парити й шкварити із пристрастю, на яку в ліжку Петренко давно не сподівався…
Не те, щоби Петренчиха була геть байдужою до чоловіка. Навпаки, ревниво помічала, як стріляли очима убік її хороброго прикордонника інші жінки — стерви хтиві, одне на думці! Не сказати, що нехтувала ним, зневажала та не боялася втратити. Ще й як цінувала та неабияк страшилася! Видний, якщо не сказати — завидний, чолов’яга. Не гульвіса, не бабій, вживає — помірно, руки — золоті. На селі, як привозила його до батьків знайомитись, дівки від заздрощів тічними суками
А таки справді — сокіл: ставний, лицем чистий, чуприна хвацька… І форма військова пасує… Жити б та тихо радіти. Та от біда — нелюб… А що було робити, як їй було тоді вже двадцять п’ять, а всі подруги давно заміж повиходили? Пішла за того, хто кликав, хвалити Бога, що не бридкий трапився… Перемелеться, мовляв, — злюбиться. Таки перемололося, та щось не злюбилося…
Усупереч передбаченням пані прапорщиці, друзяки її благовірного ввечері не перебрали, не горлали «Ой, чий то кінь стоїть» та «Маруся, раз-два-три-калина», не обговорювали пристрасно, як усі мужчини напідпитку, свою роботу. Культурненько посиділи та й розійшлися. Лише наостанок, прощаючись, старшина застави Вонсович сказав господареві слова, що закарбувалися в душі Валентини надовго: «Твій-то „хрещеник“ он якою зіркою став. По телевізору щодня показують… Тобі, Петю, за нього не те що грамота — медаль належала».
Провівши друзів до дверей, прапорщик перехилив ще чарку, загриз її маринованим хрустким огірком та, збираючи посуд, клацнув пультом — для годиться.
…З екрану його «похресник» Шульженко сипав сумішшю українських та російських слів у якомусь ток-шоу. Що він говорив, було неважливо. Його подавали як зірку, а тим (хто не знає!) необов’язково виголошувати пророцтва чи глибини філософської думки, головне — світити фейсом по всіх каналах та впевнено віщати, бажано — ще й зв’язно. А от свої віщі передбачення вголос ректи нікому взагалі не варто: пророкам у власній хаті ніколи не вірять, а на чужині для них роботи за фахом немає, є одна лише — підлоги мити. Отож мовчи, навіть якщо ти — перший провидець і щось таке особливе знаєш; а якщо клепка є, то спробуй скористатися своїм знаттям собі ж на користь…
Той, хто не так давно стояв перед Петром Петренком переляканий, брудний та зачуханий, тепер із задоволенням красувався перед камерами, а на лацкані в нього хвалькувато виблискував високий державний орден.
«Медаль, кажеш, належала», — гмикнув прикордонник і поніс тарілки на кухню.
Розділ 5. Миколчині дороги
(задовго до основних подій)
…Микола Шульженко радісно пізнавав забуті, здавалося, назавжди українські слова, чувані лише в дитинстві від бабусі, намагався їх запам’ятовувати й частіше вживати. Мовою тоді в їхній Переяславці, що у Хабаровському краї, послуговувалися лише дуже старі люди, діти тих, хто переїхав колись до Зеленого Клину з Полтавщини, Київщини та Катеринославщини; вже покоління Миколиних батьків говорило російською, котра, втім, рясно пістрявіла українськими словами. Шульженкові ж однолітки й ті слова розгубили. Та й то: де б навчилися, як ані школи тобі української, ані газети, а радіо та ТБ акали та ґекали суціль по-московському? Проте далекосхідні переяславці — Шульженки, Лученки, Лаєнки, Пастушенки, Бабенки, Завгородні, Орленки та навіть Москаленки — не забули, звідкіля вони вийшли, й народу свого не зреклися. По сусідніх же селах та селищах колишніх українців аж так добряче розбавили й перемішали з іншими переселенцями, що вони й самі стали вважати себе росіянами: «А вот так ето: батя с мамашей, те — да, хохли, а я нєт, я — русскій, і ето факт!» Сусіди — з колишніх рязанських чи калузьких — цей факт охоче визнавали під час переписів населення, а от, збираючи врожай, заздрісно косували за межу на ділянки «фактічєскіх русскіх»: «У мєня нє растєть, а у него вона кака картоха! І то: йон же хахол!»
…Нічого цікавого в Шульженковому житті перші п’ятнадцять років не відбувалося: закінчив восьмирічку в рідному селищі досить добре, у футбола грав, батькам допомагав, по тайзі шастав із друзяками. Словом, усе як у всіх. Так би й скнів у тій Переяславці, якби не наважився документи в Хабаровськ до технаря подати. На іспити поїхав без особливих сподівань — так, думав, спробую, а там видно буде. За тими городянами не протовпишся.
Хоч як дивно, але юний Коля пристойно склав іспити, вступив на перший курс і навіть отримав стипендію. Отоді-то й почалося все привабливе, принадливе та навіть манливе.