Полтава
Шрифт:
— Борони Боже! Я так собі.
— Вислів, що має перейти до історії?
— Невже ж ми знаємо, що до історії перейде? — зітхав Піпер, порядкуючи дипломатичні акти.
— В тім-то й біда, що деколи слова переходять, а не діла.
— А невже ж ви слово вважаєте безділлям? Реншільд замість відповіді пустився по хаті. Розтручував жмутки актів в обгортках з грубого синявого паперу, позв'язувані наперехрест кріпкими мотузками.
— Слова! — гукав, показуючи на них. — Самі слова! Скільки часу витрачено на них! А який хосен? Тут одуріти можна: слова, слова, слова! Писані
— І колесує, четвертує та на паль саджає людей, — докінчив за нього Піпер. Реншільд спалахнув:
— Краще це, ніж марнувати час на балачці, яка з війною нічого спільного не має.
— Ексцеленціє, — звернувся до нього Піпер. — Будь ласка, скажіть це королеві Не розумію, чого якраз на мене сипляться громи вашого невдоволення. Кождий з нас свою роботу робить.
— І так воно повинно бути, — встрявав у розмову Левен-гавпт. — Хай кождий робить, що до його належить, і на тім край.
— Саме до того й веду, — спохопився Реншільд, — щоб ми щось взагалі робили, а то снуємося від тієї проклятої Десни до якогось там Сейму, мерзнемо, як собаки, бідуємо, як останні цюри, витрачуємо людей і муніцію, а невже ж це війна? Чортзна-що, а не справжня війна!
— А ви хотіли би в одній битві побороти царя і заволодіти його велетенською державою?
— В одній чи в десятьох, не знаю, але в битвах, бо тільки вони вирішують складні міжнародні питання, тільки битви, а не стоси, навіть найхитрішого й найдотепнішого папірря.
— Розуміється, — додав, звертаючись до Левенгавпта, — розуміється, виграні, а не програні битви.
Левенгавпт зрозумів натяк на його програну біля Лісної і, не надумуючися, відрубав:
— Не знаю вожда, який не програв би жадної битви. Інакше весь світ був би нині під одною рукою і творив би одну державу.
— До того й повинен прямувати кождий великий вожд, бо як ні, то він не має права вимагати таких великих жертв від свого війська і від свого народу. Чи знаєте ви, панове, як тепер людям у Швеції живеться? Чи знаєте ви, що там нема що їсти, нема в що одягнутися, що там нема вже мужчин, а є тільки старці і хлопці, і якщо Господь дозволить ще кілька літ нашому наймилостивішому прожити, то навіть хлопців не стане, бо звідки вони візьмуться, коли мужчини не там, а тут, серед того дідьчого гуляйполя, на котрому вітер з морозом, пібравшися за руки, з життя і з розуму собі найбезличніше глузують.
Піпер порядкував свою дипломатичну канцелярію, Левенгавпт закурював люльку. Реншільд спинився і глянув крізь вікно:
— Ще трохи — і вимерзнемо, як під зиму мухи або як миші на полі, і хіба якесь чудо станеться, коли з тієї України оден швед до Швеції верне.
— Хто верне, а хто ні, — відповів спокійно Левенгавпт, — на те ми й вояки, щоб бути готовими на смерть і не думати про неї. Я вірю в будучність Швеції і не боюся погрому.
— Недоцінюєте себе. Погадайте! Якщо ми загинемо
— Знайдуться такі, що поведуть. Народ — не верба, зрубав, викорчував і — пропало. Не бійтеся, підросте нове покоління. Історія нині не кінчиться.
— А скінчився вже Вавілон і Картаго.
— Нам ще до того далеко.
— Далеко? — свиснув Реншільд. — Звідки тая певність, що далеко? Історія — се книга несподіванок.
— А по-мойому, ланцюг причин і наслідків, — відповів спокійно Левенгавпт.
— Так, так, оден спричинить нещастя, а другий відповідає за наслідки.
— Другий хай поправляє промахи першого, — поправив Левенгавпт, розуміючи аж надто добре, що Реншільд його за Лісну колючкує.
Піпер відірвався на хвилину від своїх паперів і, простуючи спину, казав:
— Non est desperandum [102] , панове. Що ж мали б казати українці і їх гетьман? Подивіть, у яку халепу вони попали. Москалі знущаються над ними, як дикі бестії, гетьманові пограбували палати, забрали гроші, вибрали наслідника, хоч він ще жиє, а невже ж ви чули одно гірке слово від Мазепи? Все він чемний, усміхнений, дотепний.
102
Без сумніву (латин.)
— Старий лис! — надув зневажливо рожеві губи Реншільд. — Оббріхує царя, короля, себе і весь світ. Обіцяв двадцять тисяч війська, а має дві з невеличким лишком… Слов'янин… Слов'яни ще до слова в історії не прийшли і не знаю, чи прийдуть; вони добрі до забави, та не до справи. Або заводять, як баби, або тішаться, як божевільні. Зі скрайності у скрайність скачуть. Не розумію тієї породи. Англо-сакси, німці, ми, загалом германи — це вже люди, а тамті — фі! — і свиснув своїм звичаєм.
Левенгавпт спокійно пикав люльку.
— Недоцінюєте людей, ексцеленціє, — почав. — Слов'янський світ — це якраз та книга несподіванок, на яку ви зводили перед хвилиною натякнути. Чоловік не є такий, яким ми його бачимо, лиш такий, яким він себе чує. А до того всякий про себе якнайкраще думає. Народи також. Шведи зарозумілі дещо.
— Якраз тому й журюся ними. Зарозумілість нашого наймилостивішого може статися труною Швеції.
— На всякий спосіб це була би не труна, а величний саркофаг, — припечатав розмову генерал Левенгавпт. Реншільд на хвилину замовк. Вдивлявся у вікно:
— Біло і зимно, зимно і біло, біла смерть. Простори, як море, могили, як гори, — величний саркофаг! — декламував.
Піпер вертав до своїх паперів.
Лишім, панове, загальну журбу одному, а кождий з нас хай журиться тією частиною, яку приділено йому.
— Одному, себто королеві? — питався Реншільд.
— Авжеж, що не мені, ані не вам, — відповів Піпер.
— Ха-ха-ха! Гарно він журиться нами. Жиємо гірш наємних вояків, котрим фальшивими грішми платять. П'ємо червону горілку по кілька талярів чарка, їмо здохлу конину і мешкаємо, як свинопаси. Дякуємо за таку журу. Ви, панове, як хочете, а я: ад'є!