Полтава
Шрифт:
— Ганнусенько, ти не підеш. Я того не хочу. Ти останешся. За годинку побачишся з дядьком, розкажеш йому про Бвтурин. Я певний, що твоє оповідання рішить. Він піде, не оглядаючися, на шведів. Піде на побіду або на певну смерть. А ми з ним.
Вдивилася, ніби не вірила, що балакає щиро.
— За годину? Так я за годину приїду.
Тепер він їй не вірив.
— Куди ж бо ти? Посидь краще в мене, ти здорожена, продрогла.
— Піду до своїх людей. Скажу, щоб були готові. Як дядько не рішиться зараз іти, піду сама.
— Де ж твої люди?
—
— Так… — І вбирав шубу. — Проведу тебе.
Ішли алеєю, облиті багрою сходячого сонця.
XXVIII
Гетьман теж тієї ночі довго не міг заснути. Двір, в котрім від кількох літ ніхто не мешкав, дихав пусткою на нього. Не любив того мертвого духу, що нагадував родинні гробниці.
Мимохіть перебігав думками події, які збулися тут, протягом останнього п'ятдесятиліття. В кождім куті чаївся якийсь спомин, щоб кинутися на нього.
Перед тими споминами втікав очима на стелю. Велика, довгувата площина спускалася ледве помітно, але безпереривно, і пригнічувала його. Якщо ніч потриває довго, розчавить його… Щоб спастися, втікав від стелі у темний простір поміж стіни. Привикав до того мерехтливого чорного пилу, якого насипала тут ніч так багато, і очима, в яких почувався болючий жар, став розрізнювати якісь постаті, краєвиди, сцени — образи минулого.
Наче чарівний ліхтар, схований у його душі, кидав на чорний підклад темряви свої фантастичні дива. Королі, міністри, єпископи, аристократичні дами пересувалися в довжезнім полонезі по просторах половини Європи.
Запишені, горді, неприродні, то суворо-грізні, то хитро-ласкаві, крутилися в кривому танці, гадаючи, що Бог вість яке діло роблять…
А з кута вискакував час і здмухував їх, як паламар свічку в церкві…
Гетьман примикав повіки. Гадав, що разом з тими образами і він перейде в країну сну. Може б, воно так і сталося, коли б кров била у живчику лагідніше. А то як вода в джерельці хлюпотить і не дає вснути. Гетьман знову розплющує повіки, і знову вдивляється у чорний пил, і знову бачить образи; але вже інші. Ніби зариси фресків на свіжому, ще теплому підкладі виринають видива майбутнього. Любить ті діти уяви, мальовані красками недоспаного сну, легкі в лініях, розливисті в колірах, непевні у змісті Не одну безсонну ніч скоротили йому. Розмовляв з ними, грався, справляв рисунок, накладав живіші барви.
Хотів те саме й тепер робити, не вдалося.
За кождим, навіть найлегшим дотиком розвівалися, як за подувом вітру фата-моргана. Саме так, як фата-моргана.
А найлюбшого з отсих привидів таки й зовсім не бачив, хоч як пильно шукав. Не бачив Києва повоєнного, ясного, гармонійного, веселого. Як же він любив цей образ, — з усеї душі. усім помишленієм своїм.
Але нині не бачив його.
Зате з того чорного мерехтливого пилу, мов сажа, котрої ніч скрізь насипала так багато, виринали безконечні
І гетьман сотий раз загулював повіки, гадаючи, що всне. Поки по салях вешталися люди, поки не втихло в дворі, гадав, що цей шорох не дає йому вснути. Але по півночі зробилося кругом тихо, мов в усі, а сну, як не було, так і нема.
Невже ж це старість?
Боявся того слова, як ворога, як одинокого ворога, перед котрим почував страх, бо тільки він один може побідити його. Старість і її грізна товаришка смерть.
Супроти цієї останньої навіть розум зі своїм довголітнім досвідом мусить скласти оружжя.
Мусить?.. А слава?.. І гетьман гірко всміхнувся. Дійсно, гореч почув на своїх устах. І гореч тая, ніби насонний лік, заспокоїла його… Спав недовго, та кріпко.
Збудило його сходяче сонце. Глянув у вікно й побачив дерева, вкриті інеєм. Мов фантастичні примари окружили довкола двір. Нагадувався Бахмач, Різдво, хотілося заплющити очі й думати. Та слово Батурин, ніби гострий меч, лежало біля нього. Зірвався, накинув на себе шубу і подзвонив.
Кендзеровський вже чекав під дверми. Відчинив і всунувся у спальню. Привітливо всміхнений, все однаковий, ніби його ніколи ніщо не збентежило, не схвилювало, не заболіло.
— Що нового?
— Нічого, ваша милосте.
— А король?
— Перед хвилиною на Аяксі почвалав. Відповідаючи на питання, поливав свого пана водою і помагав йому одягнутися.
— Значиться, приказу до походу не дав.
— Мабуть, що ні, бо шведи не двигають обозу. Чистять і напувають коней, варять щось на своїх триніжках, шваркотять і лаються, мало ще не так грімко, як москалі.
Гетьман шарпнув рукою вузький, короткий вус, поправив пояс і накинув на плечі соболеву шубу.
— Зимно тут.
— Не палено, бо я боявся вашу милість збудити. У столовій вже тепло. Снідання на столі. Ваша милість перейдуть туди, а тоді я і тут затопити кажу.
— Не треба. Одної ночі досить, — і переступив поріг.
Кендзеровський сунувся за ним, як тінь.
У столовій чекали вже Орлик і Войнаровський.
— Чули? — звернувся до них гетьман. — Короля знову кудись понесло.
Нараз побачив Войнаровського.
— А з тобою що?
— Нічого, дядьку. Не турбуйтеся. Не спалося мені.
— Синку, у твоїх літах я й серед реву гармат засипляв.
— Може б, і серед реву гармат заснув скорше, ніж у цій тишині.
— Підожди, заревуть гармати. Заревуть. Королеві Карпові, мабуть, не скучно за ними, бо не спішиться. Але нам треба цей черепашений хід прискорити. До чого воно подібне'. Наче на прощу йдемо.
Гетьман хвилювався. Войнаровський бачив, що й він невиспаний, що й він у поганому настрою. Мовчав, бо це було тоді найкраще. Кендзеровський подавав снідання.