Полтава
Шрифт:
— Пан компанійський полковник Кожухівський, — перервав тишину Ґалаґан, — каже, немов то сором поміж нами. Добре було би знати, у кого і в чім він цей сором бачить? — І зморшки постягали йому не тільки кутики уст, але й очей-Ліве прижмурилося, ніби питалося: «Еге ж?»
Кожухівський відкашельнув і встав.
— Хочеш, полковнику, знати, так слухай! Голос його нараз змінився. Звучав певно і безбоязко, а обличчя з лагідно-всміхненого зробилося суворе-грізним.
— Миргородський полковник натякнув перед хвилиною на Термопіли. Si parva magnis comparare licet [97] ,
97
Якщо можна порівняти мале з великим (латин.)
— А хто це сказав тобі, що я або Апостол хочемо спасатися? — схопився Ґалаґан.
— Еге ж, еге! — притакнув Апостол. — Хто тобі сказав?
— Хто? Слова ваші говорять, — відповів Кожухівський.
— Які слова?
— Ті, що ми їх перед хвилиною чули.
— Ті, що ви перед хвилиною казали, — схопився і собі Андріяш. — Про дезерцію і про те, що нікчемне життя краще лицарської смерті.
— Нікчемне? — спалахнув Апостол. — Я про нікчемне життя не казав.
— Ти, полковнику, казав «усяке», так тоді, значиться, і нікчемне, — відрубав Андріяш.
— Нікчемне? — І Апостол зірвався з місця. — Постривай, голубе, я тобі зараз пригадаю, що і як я сказав! Але Ґалаґан сіпнув його за рукав.
— Сідай, товаришу. Панове компанійські все краще знають.
— Краще компанійський, а вірний, ніж настоящий, а…
Не докінчив, бо гетьман постукав рукою об стіл:
— Я вас, панове, не кликав на сварку, а на раду. Кінчи, що почав, Кожухівський!
Кожухівський шукав рукою спинки свого крісла. Видно, хвилювався.
— Не штука втікати з корабля, якщо він тріщить, а штука боротися з вітрами, щоби він не потонув. Наш корабель у небезпеці. Ми врятуємо його лиш тоді, коли будемо рятувати згідно, слухаючи нашого капітана.
— Або врятуємо, або ні, — перебив Апостол, закручуючи карлючку на вусі.
А Кожухівський:
— Отож-то й біда, що в нас віри немає, біда, що між нами є люди іншої гадки.
— Якої ж то, якої? Виразно кажи! — наставав Ґалаґан.
— Такої, щоб примиритися з царем, — сказав Кожухівський, ніби кістку виплював з горла.
І всім так якось зробилося, буцімто їм довго щось в горлі і в грудях стояло, а тепер воно уступило і зробилося легше.
— Недовго треба чуба мняти, щоб відповісти тобі, — почав Апостол. — Не про царя ми з Ґалаґаном гадаємо, а про наше діло. Кождому вільно свою гадку мати, а за слова
— Молодість нікого не обиджає, — завважив Андріяш. — Деколи старий більшу дурницю зробить, ніж молодик.
— Ти, полковнику, знову кусаєшся, — шарпав свій вус Апостол. — Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти.
— Дай, Боже, і вам, — побажав йому Андріяш, а гетьман знов пальцем об стіл застукав. — До речі, панове, до речі! Ти, Кожухівський, скінчив?
— Я тільки хотів сказати, що не дай, Боже, щоб ми тепер один до ляса, а другий до саса тягнули. Вийдемо на тім, як на двох королях Польща. І в нас ось тепер двох гетьманів настало. Але ми стіймо при тім, якому присягали. Доволі того віроломства на Україні, пора показать, що й ми знаємо честь.
— Пора! — притакнув Зеленський, а Горленко, Ломиковський і Чуйкевич повторили й собі: — Пора! Пора!
Гетьман з-під ока на них дивився. Ніби байдуже слухав, як вони перемовлялися, а на ділі добре бачив, що його старшини поділяються на два гурти, на непримиримих з Москвою і на таких, що ладні були би й помиритися, щоб не втратити своїх чинів та маєтностей. Не віднині знав це, але треба йому було доказів, щоб діло вивести на чисту воду. Хай рішаються, бо з хиткими годі по одній дорозі прямувати.
— Панове скінчили? — спитав.
— Цьому ділу ще далеко кінця не видно, — завважив Галаган.
— Отож я і хочу, щоб було видно, — почав з притиском гетьман. — Мені треба знати, кому я рейментую і на кого можу числити, а на кого ні. Після ваших дотеперішніх заяв і присяг тут ніякого сумніву не повинно б бути, але ж бо бачу, що останні цареві успіхи нагнали декому страху, а на війні нема гіршого ворога, як страх. Тільки відважні і тільки на все готові можуть побідити, цього я, мабуть, і пригадувати вам не потрібую.
— Не потрібуєш, Іване Степановичу, — перебив Апостол. — Не потрібуєш. Ти знаєш нас, а ми тебе. Не одну ложку солі з'їли і тому-то й обиджати себе не дамо.
— Ніхто вас не обиджає, — гукнув Андріяш. — Самі ви себе обиджаєте, якщо про нікчемне життя замість лицарської смерті починаєте балачку. Кожухівський сказав, а я це повторюю, що нам усяку гадку про примирення з царем покинути треба, і хай буде проклятий, хто його брехливим маніфестам повірить. Чорт їх складав, а не чоловік. От як воно!
Ґалаґан вертнув собою на кріслі:
— Також політика! Каже, що не обиджає, і знову обидив. Який тут чорт про нікчемне життя балакав?
Андріяш покивав головою, аж йому чуб захитався.
— Гей, панове! З дітьми ви граєтеся, чи як? Та ж нині останній чура в обозі знає, що декому ласки царської забажалося. Військо чує, що думають старшини. І це найгірше. Бо в нас війська мало. Хай би старшини йшли, якщо котрий влесливим царським словам повірив, але війська ми й одної сотні не пустимо.