Полювання на мустангів
Шрифт:
В фойє з’явився адміністратор. На мить зупинився, але підійти не зважився і знову повернув до свого кабінету.
— А я завжди знав, з ким розмовляю, — сказав Тімонен. — Тільки від того моє ставлення до Чемпіона… — Маргет сьогодні вперше завважила, як важко репортер добирає точні слова. Хоча причиною може бути неприховане хвилювання. — Він — людина насамперед. Уособлення людини в людині, її прекрасний вияв. Він не просто шахіст. Своєю грою він утверджує людину. — Думки журналіста пульсували не в логічній послідовності, а збуджувались емоціями і від того не мали конкретності й чіткості. Все ж Маргет схопилася за останню фразу:
— Хіба Шаген не утверджує сили людського розуму? Адже
— Я боюся не впізнати людину, — сказав Тімонен. — Я боюся красенів шагенів, наділених блискучим розумом. Я боюся не помітити людину, якщо вона опиниться в товаристві шагенів, і відтак втратити її.
— Ти хочеш сказати, що ми можемо втратити себе, розчинитися серед шагенів… — Маргет уперто хотіла ввійти у світ думок і образів Тімонена, щоб розуміти його одразу, з півслова. Тімонен подобався їй. Тут, у фойє Палацу зірок, Маргет здалося, що їй починає відкриватися той, інший, справжній Тімонен. Тімонен людина, а не спортивний оглядач, талановитий репортер. — Певне, можемо, — відповіла собі Маргет. — Я вже тут, у рідному місті, дізналася, з ким мандрувала по океану. Допомогли величезні реклами з портретами Чемпіона і Шагена. Людини і робота. Симпатичний Шаген привертає увагу…
— І необізнані дівчата вагаються, кому віддати перевагу, — продовжив Тімонен, однак Маргет мовчки вибачила невдалий жарт, зрештою не розрахований на потіху.
— Ти маєш написати звіт про матч?
— Я не вмію писати некрологів. Цього разу моя газета обмежиться офіційним повідомленням. Але в пресі буде достатньо славослів’я на адресу електронного Шагена і здебільшого за підписами шагенів у журналістиці.
Подорожній сидів у затінку під пальмою, притулившись спиною до високого стовбура. Він довго креслив бамбуковою палицею півкола на сухій землі — відпочивав і розважався, а потім став прислухатися до розмови, що чулася з-за близької огорожі. Голоси дужчали, схоже, там розгорялася суперечка. Подорожній спроквола підвівся, накинув на палицю сплетені із міцної трави три невеликі торбинки й пішов туди, де наростав гамір. Суперечку вели троє — батько і двоє синів. Поява стороннього була несподіваною. Галас обірвався, як тільки чоловік шанобливо мовив найввічливіше вітання в Декані. Затим він попросив напитися, і батько звернувся до меншого сина:
— Чанда, наш гість хоче втамувати спрагу. Набери води і вгамуйся сам. Ашмака має досить гарних дівчат. А дочка вчорашніх ворогів не принесе щастя нашому роду.
Старий наблизився до подорожнього:
— Ти, бачу, не з тутешніх. Якщо стомився, заходь, спочинеш. Будеш гостем. Зготуємо їжу й нагодуємо. Хвала Вишну, багато рису вродило. Ну що зупинився? Старий Валлі Уллах справді дуже сердитий сьогодні, але гостей він завжди радо приймає. Сонце обігріває всю землю, але найдорожче — людське тепло.
— Я ціную доброту твою, Валлі Уллах, — схилився в поклоні незнайомець. — Хай буде злагода в твоїй сім’ї, і серце твоє хай буде щедрим і ласкавим для дітей твоїх, для всіх і кожного.
— Серце моє, пришельцю, витримує біль великий. Чанда, син мій нерозумний, хоче накликати горе на себе і на всю родину.
Чанда приніс кухоль з водою, чемно подав гостеві. Батькові слова соромили його, і він ладен був зникнути геть, не слухати, як Валлі Уллах доводитиме гостеві синову невдячність і неслухняність.
— Чим засмутив і викликав гнів син твій, добрий Валлі Уллах? — надпивши з кухля, запитав незнайомець.
— Я поділюся з тобою горем своїм, співчутливий
— Гаразд, допитливий Валлі Уллах. Ти хочеш знати, кого приймаєш у себе. Я пройшов немало доріг. І зустрічав багато людей. Добрих і злих, нікчемних і мудрих. Я мандрую по світу так довго, що став забувати своє ім’я. І рід мій залишився далеко за горами, ріками й морями. Гупта і Декан — невідомі мені краї. Я пройду тут, як проходив досі по інших державах, і залишаться зі мною хіба що спогади про зустрічі з людьми, та й то не з усіма: багато схожого повторюється в путі, і не до всього з’являється пристрасть, а без пристрасті мовчить серце і розум. Стираються, припадають пилом, змиваються дощами мої сліди на дорогах і бездоріжжі, зникає з пам’яті бачене і почуте. Та кріпить силу і волю мою жадоба пізнання людей та світу.
— О життєлюбний мандрівнику! Розмова з тобою знімає тягар з душі. Яким би довгим не був твій шлях, не поспішай, побудь у нашій родині. Ти, бачу, належиш до мудрих людей, і слово твоє я цінуватиму, і поради в тебе проситиму. Тільки як звертатися мушу?
— Честь мені виявляєш велику, довірливий Валлі Уллах. Та не зловживатиму я ні довір’ям, ні гостинністю твоєю, але слухатиму тебе охоче, аби гнів не туманив твоїх очей, аби серце зазнало спокою. Називай мене… Ранадів.
— Чандо, Брахмо! Йдіть збирати джгут без мене. Я побесідую з Ранадівом. Стривайте, покличте сюди сестру Лейлі. Чи не заснула, бува, біля річки?
Лейлі наполохано підбігла до батька, соромливо привіталася з незнайомцем.
— У нас сьогодні гість, — сказав Валлі Уллах. — Потурбуйся про обід.
Дівчина кивнула головою і швидко сховалася за дверима хижі.
— Росте без матері, — сумно мовив Валлі Уллах. — Важко їй. Чанда хоче одружитися, каже, що сестрі тоді буде легше. Хай би одружувався. Тільки зрадив хлопцеві глузд. Затявся зганьбити честь сім’ї і жителів Аш мака. Розсуди, Ранадіве. Він покохав дівчину з сім’ї, ще приїхала до нас з Паталіпутри — столиці наших ворогів
— Колишніх ворогів, — усміхнувшись, сказав Ранадів
— Авжеж, — погодився Уллах. — Але чи може вчорашній ворог сьогодні стати другом? Чи можу я приймати в себе, цілувати, сидіти поруч, жити разом з убивцями мого батька й брата? Ні, Ранадіве. Навіть на тілі залишаються сліди від ран, а в серці рани не заживають, кривавляться, печуть боляче, нестерпно. Любов до чужої дівчини засліпила Чанду.
— Розсудливий Валлі Уллах! А чи не засліплює й тебе давня ненависть до жителів Гупти? Ти не лікуєш, а ятриш свої рани. Ти мав би радіти мирові й любові, що єднає людей. Війни звеличують переможців ціною крові і горя інших, любов же звеличує всіх, приносить не сльози, а радість.
— Але ж на моїх очах ще не висохли сльози тяжкої втрати, — з гіркотою кинув старий.
— Щастя сина висушить їх, — сказав Ранадів. — Якщо, звичайно, ти бажаєш щастя синові.
— Ти, хто набирався мудрості в різних краях і державах, вважаєш, що батьки повинні поступатися дітям?
— Батьки мусять розуміти дітей, а діти — батьків. Не гнів, а любов допомагає найсправедливіше судити про людські вчинки і діяння. Ти, Валлі, змучений давнім горем, не хочеш зійти з тієї стежки, де воно спіткало тебе. Ти оглядаєшся довкола зацькованим звіром, що ладен мстити не тільки мисливцеві, а й сумирному пастухові. В батьках коханої твого сина ти вбачаєш своїх ворогів, убивць. І лише тому, що вони прибули в Ашмака з Паталіпутри. А син хоче ступити на іншу стежку, де ходять люди доброзичливі, незлостиві. Тож не тримай його за руку, не використовуй батьківське право не з честю. Інакше тебе не обминуть страждання рідного сина, і потім ти клястимеш себе…