Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

Денисенко Лариса

I все ж вона звернула на мене увагу: «Ви когось шукаєте?» Не голос, а каркання. «Вже нi». Вiдповiв я. Менi стало сумно. Я розвернувся й повiльно зачинив за собою дверi. «Хто це?», - почув я горловий чоловiчий голос. А потiм зi здивуванням почув дивовижний жiночий голос, зовсiм не схожий на каркання. «Хтось переплутав палату, любий». Це було неймовiрно! Справжнє диво. Безперечно, то було чаклунським насланням. Я пiшов, забравши з собою стiйкий запах лiкарняної пiдлоги, заквецяної змоченим у хлорцi ганчiр'ям. Коли я вийшов на вулицю, то пiдняв очi й намагався вгадати, за яким вiкном сховано дiвчину, яку я помилково записав у свої мрiї. Вiкна дивилися наче крiзь мене, нiхто з них не хотiв пiдказати менi, де ж вона. Зрячi люди, обдарованi бачити, ми дивимося

на однi й тi ж самi речi, але попри це кожний бачить щось своє, якщо бачить. Я зiщулився, пiдняв комiр пальта, шукав порятунок вiд голчастого вiтру. Я пiшов шукати мою дiвчину з картинок. Я пiшов шукати свiй втрачений свiт. Я усвiдомив тодi, що мiй свiт настiльки малий, що його змогли поглинути очi кольору нестиглих волоських горiхiв з чорно-бiлих фотокарток найдивовижнiшої дiвчини у Всесвiтi. Я повинен був вiдшукати його. Я досi його шукаю.

Одного разу до мене задзвонили, коли я нiкого не чекав. То було вранцi, я тiльки влаштувався поспати. То був вiн. Високий молодик у штанях кольору газона. «Вибач». Сказав вiн. Вiн назвався, сказав, що мешкав тут передi мною. «Я тут залишив деякi особистi речi». Йому було нiяково. Мене трохи хитало. Вiн витяг коньяк. «Тобi, я бачу, трохи зле. Будеш?» Вiн подумав, що в мене похмiлля. «Нi, не те. Просто я працюю…» Я хотiв сказати, що працюю хiрургом, добу чергував i втомився, тому мене хитає, аж потiм злякався, що вiн ув'язнить мене у їхнiй новiй хатi, i я буду вимушений постiйно оперувати її. «Мiлiцiонером. Тiльки повернуся з чергування». «Ти що, думаєш, я ментiв за людей не вважаю?» У вухах застряг лункий вiдгомiн вiд того, як вiн торохнув пляшкою коньяку об стiл. «Чарки є?» Я принiс чарки, витяг нарiзану цитрину, вершкове масло, сальмину. «Непогано живеш, мент, - сказав вiн, оглянувши мої чарки та сальмину.
– А от я погано живу», - повiдомив вiн спокiйним тоном i хильнув двi чарки поспiль.

«Це, мабуть, ваше». Я поставив перед ним коробку з фотокартками. «Моє«. Погодився вiн i хильнув ще. «Вiриш, болить серце». Сказав менi цей здоровань. Я повiрив. «Зi мною таке теж трапляється». Сказав я. «Ти одружений?» Запитав вiн. «Розлучений». Збрехав я. «Вип'ємо». I ми випили. «А я вже понад три роки одружений, уявляєш?» Його язик ворушився, наче повстяний. «I от що хочу тобi сказати: нiколи з цим не поспiшай». Я пообiцяв. «Ти ж одного разу вже поспiшив?» Я кивнув. «Е… Мабуть, думав, що вона - одна-єдина така дiвчина на свiтi, так? А потiм подумав, що є ще дiвчата. А потiм подумав, що вона - не та дiвчина, що тобi потрiбна, так?» Я сказав, що приблизно так. «Всi iсторiї, коли люди не сходяться характерами, майже однаковi». Необережно додав я. Не варто було таке робити.

«Не. У. Сi». «Що?» Запитав я, не зрозумiвши. Якоїсь митi менi здалося, що вiн перейшов на iталiйську. «Не всi, кажу. От я зараз тобi дещо розповiм! Ти ж не поспiшаєш?» Важко переконати людину, яка тебе розбудила, i яку ти зустрiв у трусах та майцi, що ти надзвичайно поспiшаєш. Я, бачте, з тих людей, якi викликають довiру в п'яних чоловiкiв. Краще б у п'яних жiнок. «У той Новий рiк я вже хотiв було їй освiдчитися…» («О, нi», - подумав я). «Не те, щоб мене вело кохання. Нi. Вона менi навiть не подобалася. Зовсiм не мiй тип. Зовсiм не мiй. Коротше, щоб ти зрозумiв, менi зараз сорок п'ять, вiриш? Це в мене оманливо гладка пика, тому що я сам гладкий. От, тому справа була не в нiй, а тому що настав час. Вiн, падлюка, все-таки настав. Мiй час одружуватися. В тебе щось випити є?» «Шампанське». З огидою запропонував я. Шампанське принiс Колобок для своїх бiлявок, вiн привчив їх любити шампанське. «Та нiчого. Я теж не люблю, але ми ж не дiвчиська-вередуни? Що п'ється, то треба й пити». Не погодитися з цим було важко.

«А я був дуже ледачий. Такий, як зараз, навiть гiрше. I я розумiв, що не буду нiкого шукати. Навiщо воно треба, цi пошуки? Iдеальнi дружини з американських тестiв, усе таке, ну, ти розумiєш». Вiн почав реготати. «Лоскотно». Почав чхати. «Хто це тiльки вигадав?» Вiн уважно розглядав пляшку з шампанським. «Тому я вирiшив зупинитися

на нiй. Я її не шукав. Що ти питаєш? Чи я не сумнiвався? Дуже. Дуже сумнiвався, ти що… До того ж вона постiйно до мене лiзла. Як плющ. Така вона плющеподiбна». Вiн показав, яка саме. «А. А. А в мене є плющ». Сказав я. «Хочеш покажу?» «Потiм». Притримав мiцною рукою вiн моє поривання. «То вона була плющеподiбна. А я не розумiв, на якого дiдька їй це потрiбно? А коли я щось не розумiв, починав пити, щоб не ґвалтувати мiзки». «Як зараз?» Поцiкавився я. «Нi. Я ж тобi вже казав. Зараз у мене болить серце». Вiн пошукав серце спочатку лiворуч, потiм праворуч. «Бачиш, щось не на мiсцi». Вiн сказав. «А вона не збиралася мене залишати наодинцi з пияцтвом. Тому теж пила. Казала, що поряднi дiвчатка не залишають хлоп… хлопнемо»?

Ми хлопнули. «Не залишають хлопчикiв у скрутi. А їй не можна було пити, вона була мала, несерйозна зовсiм. Куди такому нещастю пити?» «Не знаю». Визнав я свою неспроможнiсть це осягнути. «Ти розумiєш, я потiм збагнув, що такi жiнки не дають тобi спокою. Навiть вiдносного. Вона постiйно мала за мною наглядати, розумiєш? Твоя за тобою наглядала?» Я хитав головою. «А потiм вона як запропонує, а давай хто кого? I перехопила мою руку, що тягнулася за пивом». «Армреслiнг!» Зрадiв я, бо все це менi нагадувало Аврору. «Чекай, ти що, її знаєш? Слухай, може, це твоя дружина - моя дружина?». «Нi». Сказав я. «Аврора неодружена. Вона пiшла до мого друга, уявляєш?» «Пощастило тобi». Таке вiн вiдповiв. «От ти вiдразу збагнув, чого їй треба. А я - нi. Тому перепитав її, що вона хоче». Вона запропонувала йому боротися на руках. Авроро, Ав-ро-ро, я познайомився з чоловiком твого другого «я». Мого помилкового «ми».

«А тепер подумай, що сталося? Я тодi важив 92 кiлограми, а вона - 46. Якщо б ми пили менше, можливо, нiчого б не сталося. Анi її переламу зап'ястка в трьох мiсцях, анi моїх п'яних слiз та намагань подути на її травму. Анi моїх губiв на її зап'ястку, що раптом перетворилися на губи моєї матерi бiля мого ж ушкодженого колiна. Анi мого (чи маминого) шепотiння: "Малеча, так боляче? А так? Почекай, маленький, усе загоїться, все мине"«. Я дивився на нього, шампанське лилося додолу. Вiн скерував мою руку в потрiбному напрямку. До чарок! «Опануй себе. Зараз буде ще зворушливiше…

Не було б нi моїх п'яних вибачень, нi намагань протверезiти. Не було б нi її навiженої посмiшки, нi її раювання, нi слiв: «Слухай, ти знаєш, ти народив у менi таку нiжнiсть, таких почуттiв до тебе в мене нiколи не було». Тодi б не було нашого вiдчайдушного сексу, її пристрасних зойкiв, лiкарнi, здивованого погляду молодого хiрурга, її незрозумiлого смiху, її маячних слiв: «Будь ласка, не прибирай свої руки, я хочу вiдчувати твої руки, тiльки не прибирай руки», мого переляку втратити розгубленiсть її погляду, нашого подальшого спiльного життя».

Я наче закляк. З його рота зухвалим язиком стирчав шмат нiжної помаранчево-рожевої сальмини. «Вона перетворила мене на ката, розумiєш? Я - кат. Мордую власну дружину. Три роки, розумiєш, мент? Ти на мента не ображайся, мент. Вважай, що я людина, зiпсована росiйськими серiалами. От… Ми хотiли гострих стосункiв, почуттiв, вона цього хотiла. Я мав робити їй боляче, дедалi частiше, дедалi iстотнiше… Мент, арештуй мене, мент». Вiн витяг свої великi руки. «Сам Бог здав тобi цю хату, мент. Роби свою справу».

Вiн похнюпив свою круглу голову. «Цю хату менi здала панi Марiя». Уточнив я. «Дiва Марiя». Виправив вiн. Я сказав, що зараз я не мент, у мене закiнчилося чергування, тому не можу його заарештувати. Я порадив йому прийти завтра до мене в управлiння. «Я - слабкий. Можу злякатися». «То не приходь. У мене теж була дiвчина, яка захоплювалась армреслiнгом». «Ти її катував?» «Нi, не було потреби. Вона сама могла кого завгодно закатувати». «Ну, ти - людина, мент». Вiн полiз обiйматися. Я дав йому коробку з фотокартками. «Слухай, а якi в неї очi?» «В кого?» «В твоєї дружини». Вiн замислився. «Середнi». «А колiр?» Вiн замислився знову. «Такi… засльозливi». Так вiн пiшов iз мого життя.