Попіл снів
Шрифт:
Буркнувши, як і перед тим у Святошині, «постійний», через турнікет біля чергової пройшов на перон, доїхав до Святошина, квитка на електричку, звісно ж, не став брати (якийсь чудик розмінює дорогоцінні купони на копійчаний квиток!), до Ірпеня добрався навіть швидше, ніж планував, і тепер спокійно міг ждати Галку.
І тільки коли готувався для маскування залягати в постіль, побачив засунуту під подушку записку, якої не помітив вранці.
«Васю! — писала Галка. — Пробач, не буду на обід, бо сьогодні заїзд нового контингенту.
Він усміхнувся «твоїй Г.». В установі доктора Алі всіх піддослідних братців-кроликів, його так само, теж звали «контингентом».
Увечері він зустрів Галку при повному параді: в мундирі, поголений, начищений і надраєний. Виструнчившись, жартівливо відрапортував:
— Готовий до виконання нових відповідальних завдань!
Галка від радості заплакала, і він насилу вспокоїв її.
У вечірніх телевізійних вістях про пограбування Національного банку України не було й півслова. Те саме на ранок, і протягом наступного дня, і знов увечері. Мовчали мов їм позаціплювало, і Чуйко зрозумів: його теорія справджується. Тепер можна відкриватися перед Галкою.
Після вечері він почав здалеку:
— В тебе на автобус який квиток?
— Постійний.
— Можеш показати?
— Та нащо воно тобі? Може, хочеш завтра в санаторій приїхати? Візьми грошей, купиш собі хоч і десять квитків.
— Постривай. Тут не про це. На електричку в тебе не завалявся часом квиточок?
— На електричку? Мабуть, десь у пальті, може, й є. До діда в Тетерів їздила, трави тобі привозила.
— Покажи.
Вона пішла до комірчини, принесла йому паперовий прямокутничок. Чуйко глянув: порядок у танкових військах, в авіації також.
— Бачиш? — показуючи на обидва квитки, спитав він Галку.
— Та що тут бачити? Квитки як квитки.
— Ну гаразд. Якісь гроші в тебе знайдуться? Троячка, п'ятірка, півсотня, що там є.
— Півсотня? Де вона в мене візьметься!
— Ну, звичайний руб. «Подделка преследуется законом».
— Руб є. І троячка.
— Ну, от. І на грошах, і на цих квиточках, на квитку до кінотеатру, на лотерейному білеті, на всіх грошових документах, одне слово, що ми обов'язково маємо? Скрізь стоїть номер. Бачиш?
— Бачу.
— А на грошах, як і на облігаціях та лотерейних квитках, ще й серія. Згадай, як перевіряємо таблиці виграшу: номер сходиться, а серія ні. Або навпаки.
— Та воно ніколи не сходиться!
— А тепер візьми отой купон, що дала мені позавчора. Знайди на ньому номер.
Галка перевертала купон і так і сяк, але ніякого номера не було. Написано: три карбованці. Національний банк України, — гарні малюнки, колір приємний, але номера ніякого.
— Може, це тільки на трьох карбованцях? — висловила вона припущення.
— На трьох карбованцях? Ось тобі десять, двадцять п'ять, сто карбованців. Є тут якісь номери?
— Васю! — перелякано розширила вона очі. — Звідки в тебе стільки купонів?
— Звідки — це потім. Я тебе питаю; є номери?
— Та нема, нема! А купони? Де ти їх набрав? Я ще на сто рублів і не бачила.
— Начфін нашої дивізії приїздив. Видав мені платню. За вредність, за висотність,
Але Галці було не до жартів. Де взяв, звідки такі купони, як же це так?
— Сядь біля мене і заспокойся, — звелів їй Чуйко. — І послухай, що я казатиму. Є закон, який діє в усьому світі: грошові документи — від копійки до мільйонів і мільярдів — обов'язково мають на собі номери, а іноді ще й серії. На трамвайному квитку — і то є номер. А на українських купонах — нічого. А це ж гроші. Хай тимчасові, але гроші, на які сьогодні можна закупити все, що є в магазинах, а то й набагато більше. Купони без номерів, отже, їх можна випускати скільки завгодно, можна красти ящиками, контейнерами, вагонами, можна роздаровувати всім родичам і друзям, можна гребти лопатою до себе й від себе — обліку ніякого. Було й нема, і нічого нікому не доведеш. Тоді що ж? Тих, хто таке зробив, треба негайно виганяти з роботи, знімати з найвищих постів і судити просто на площах, на морозі, привселюдно. Розумієш?
Вона мовчки кивнула головою.
— Тому питати мене, де я взяв кілька цих папірців, — смішно. Яка різниця? Поки я тобі показував три папірці, якийсь відповідальний товариш (тепер вони всі стали панами!) міг украсти мільйон, десять, сто мільйонів, підігнати до банку КамАЗ із причепом і завантажити його купонами — ніхто не спохопиться, бо полічити ці безномерні папірці незмога. А про справжні гроші як кажуть? Гроші лічбу люблять. Тут же, виходить, як у Греції чи в Римі: гроші не пахнуть. Ну, Галко? Ти вловлюєш?
— Що ж тут вловлювати, Васю, що вловлювати? — збентежено прошепотіла вона.
— Піди в комірчину і знайди там сумку. Така сіренька, їшачої масті.
— Це ще мамина.
— Ну, от. Принеси її сюди.
Вона пішла, принесла, поставила біля його ніг. Ще нічого не знала, але руки їй дрижали, дрижала всім тілом.
— Зніми оті газетки, — звелів Чуйко.
Вона підняла тільки краєчок газети «Правда» і зойкнула:
— О Боже! Що це? Це ж ти…
— Вкрав? Та ні. Заспокойся. Я ж тобі все розтовмачив. Украсти купони не можна, бо вони ж не піддаються обліку, раз без номерів. їх можна просто брати — от я й узяв…
— Я віднесу це, — безтямно белькотіла Галка, — оце зараз і віднесу… в міліцію… Не знаю, куди, а віднесу… Тут же он скільки! О Боже, Васю, що ж ти наробив?
Він підвівся, обняв її за плечі, пригорнув, став обціловувати їй голову, лице. Ще вчора так обціловувала його Галка, щоб зцілити, тепер він повинен зцілити її, але не тіло, не плоть, а її дух, над яким тяжіли тисячопудові моральні заборони.
— Не плач. Галко, — втішав жінку Чуйко, — я ж не задля користі. Не знаю навіть, скільки тут: тисяча, сто, півмільйона? Я просто хотів їм показати, що вони роблять. Ти ж помітила: ні по радіо, ні по телевізору — ні слова про це. В газетах теж, мабуть, нічого. Ти ж не чула нічого в автобусі, в санаторії? Ну, от бачиш. І не скажуть, все приховають, сподіваючись, що народ дурний і не збагне, в яку аферу його втягнули. А народ не такий дурний. Що ж, ти думаєш, оце тільки я помітив, що купони без номерів? Та тисячі цілі, і вже багато хто зробив висновки. Ну, Галко, заспокойся!