Попіл снів
Шрифт:
— Орлята учатся летать!.. Держись за мене, старлей, і буде те, що нада! Доктор Аля? Плюнь ти на неї! Вона в мене знаєш де?
— Спокійно! — звелів йому Чуйко. — Не пхайся межи очі. Тут зібралися порядні люди, а хто ти такий? Та ще весь мокрий як хлющ! Ось у мене вірьовочка з синьої вовни, треба тебе повісити на просушку…
Генерал не встиг відповісти, бо Чуйко прокинувся, не спавши. Електричка прогриміла на залізнім мосту через Ірпінь і підходила до станції, яка звалася іменем річки «Ірпінь».
Може, тут його
Чуйко кинувся до виходу, молоді картярі галасували вслід:
— Капітане, жми на педаль!
— Дави дрозда!
— Вперед і вище!
— До маршала Шапошникова і далі!
Далі, далі, далі… Ах, яке ж прекрасне українське слово, десь там у багатій Європі була співачка, звана майже нашим загадковим словом — далі — Даліда, був ще й всесвітньо-відомий художник ніби з цим українським іменем, а може, й з наднаціональним і європейським, звався Далі, а ім'я мав Сальвадор, що означає: салют націй, триста тридцять дві гармати палять на честь таланту, на честь генія, на радість життя і краси, і хто там бахкає, хто закладає заряди, кому впокорюється тиша, і хто володарює там, де все німотствує, здригається й конає…
Далі, далі, далі…
Він став на пероні, звів погляд до холодного неба. Електричка, постогнуючи над радіоактивними лісами й болотами, покотила далі, дотримуючись затвердженого графіка руху. А який його графік?
Чуйко не пішов до підземного переходу, а добрався до кінця перону, стрибнув униз, перебрався через рейки, вибрався на коротку, пряму вуличку між меблевою фабрикою і письменницьким будинком творчості. Далі буде широкий луг, річка, ліс і два доти на піщаних горбах над Ірпенем, в одному з них він цілував Галку… Яке це все дивне: війна, смерть, бетонні страховиська і гарячі жіночі поцілунки…
Тоді була гарна волога осінь, щоки в Галки пахли холодним березовим листям, ніч летіла над ними, мов проміння далеких зірок, і вони не могли ні наздогнати, ні стримати її, а ця холодна новорічна ніч лиш починалася, десь сушився на синій поворозочці генерал Сосин, ще десь творилися неправедні діла, і Чуйко теж міг творити праведне і неправедне, він жахався і страждав од цієї своєї здатності, тому намірився вбити ніч, мандруючи понад річкою, в лісі й на узліссях, аби тільки не заснути, не склепити повік…
Не сотворити зла, поки він не знає, де добро, а де зло…
6.
— Ти як, в порядку? — спитав Оксану Винокур.
Вона знизала плечима.
— Можна подумати, що ти все це влаштував тільки для того, щоб спитати, чи я в порядку.
— Я ж тобі пояснював. Чорнобиль вийшов паралельно і на ваші служби, і на наші. У них там щось як у п'єсі Дюренматта «Візит старої дами». По-моєму, ми з тобою колись дивилися екранізацію
— Те, що ми дивилися, звалося «Візит дами». Інгрід Бергман наполягла, щоб слово «старої» прибрали з назви.
— Значить, забув. Ну, а тут така штукенція. Для слідства бажаний жіночий елемент.
— І ти підказав мою кандидатуру.
— Хто б мене питав! До того ж ти не потребуєш протекцій. Кажуть, ти розкрутила грандіозну справу з національними цінностями?
— Ти б краще ввів мене в курс цієї справи.
Винокур і його водій були в цивільному. Для конспірації. А машина — чорна «Волга» з номерами, що починаються на 05, — кожен київський хлопчак знає, що це — служба національної безпеки.
— Ти пробач, я зараз подзвоню, спробую дещо розвідати, — сказав Винокур.
— Та будь ласка! Коли б у мене була машина з радіотелефоном, я б з неї й не виходила. Щоправда, до моїх послуг усі телефони-автомати Києва, вісімдесят процентів яких з відірваними трубками.
Винокур довго слухав свого далекого співрозмовника, вимкнув рацію, повернувся до Оксани.
— Ситуація ідіотська. Дві години тому на пульт четвертого блоку Чорнобильської атомної вдерлася якась дамочка і заявила, що вмре, а звідти — ні руш ногою!
— Четвертий же блок під саркофагом. До чого тут пульт четвертого?
— Ну, не робочий пульт, а для стеження за цією атомною бамбулою. Чи я там знаю!
— Хто ж її пустив туди? І що це за дамочка?
— Не проста. Генерал!
— Хай і генерал. Уяви собі: всім генералам закортить на Чорнобильську атомну.
— Не такі вони дурні. А в цієї — особлива перепустка. На обкладинці і всередині одне тільки слово: «Везде!»І підпис чоловіка, якого й досі бояться.
— Чий же підпис? Сталіна? Берії?
— Ну, ти вже надто далеко сягнула. Бери ближче. Андропова.
— Гіпноз імені?
— Сила традиції?
— Скажи вже, сила страху.
— Можливо. Коли хочеш, щоб тебе боялися, то треба боятися самому.
— Що? Служба національної безпеки успадкувала від КДБ доктрину страху?
— Ну, прокуратури теж усі бояться.
— Тоді чим же пояснити обвальний зріст злочинності?
— Прилучаємося до світової цивілізації.
— Ми з тобою не бачилися вже скільки? Два роки? А тут зійшлися і гриземося. Ти не одружився?
— Так само, як і ти.
— Стежиш за мною?
— Може, просто люблю?
— Це мені для мемуарів: коли в новорічну ніч ми проїхали Димер, Винокур став освідчуватися в любові.
— А ти зустріла це іронією. У нас немає виходу. Рано чи пізно ми повинні знову зійтися.
— Ти знов став мужчиною? Вітаю!
— Я не переставав ним бути.
— Розкажи комусь іншому! Ти лікувався?
— Це минає само. Коли минає взагалі. Нам треба викроїти трохи часу, щоб спокійно обговорити все..