Посол Урус-шайтана
Шрифт:
– Жарко стало, Чорнобаю? Зачекай, стане ще й холодно, – глузливо промовив Арсен, знаючи, як то насмішка вибиває супротивника з рівноваги.
– Ти знаєш, як мене звати? – скрикнув вражений Чорнобай.
– А чому б ні? Такого значного козака та не знати! Запорожці пам'ятають, як ти приїздив у Січ від Дорошенка. Жаль, що не знесли тоді тобі голови, – не торгував би тепер нашими дівчатами!..
Обличчя Чорнобая перекосилося, смертельно зблідло.
– Хлопці! – прохрипів він.
Щось просвистіло в повітрі. Арсен не встиг відхилитись, – і туга петля здавила горло.
Важко дихаючи, Чорнобай нахилився і прошипів в обличчя:
– Ну, собако, попався! Тепер ми поговоримо інакше!
Вони дивились один одному в очі. Чорнобай зловтішно кривив у посмішці тонкі губи. На його безкровному обличчі застиг вираз жорстокої радості.
Арсенові стало страшно: Чорнобай нізащо не залишить живим свідка свого ганебного злочину. І ніхто не знатиме, де подівся козак, що з ним сталося. Даремно виглядатиме його хвора мати в далекій Дубовій Балці, даремно чекатиме звістки кошовий Іван Сірко…
А Чорнобай ніби читав його думки і кидав словами, що ятрили серце, як брудні пальці рану:
– Хлопчисько! Кому ти хотів стати поперек шляху? Ха-ха-ха! Чорнобаєві? Треба бути останнім йолопом, щоб зважитись на таке! – Він говорив про себе в третій особі. – Я бачу, ти вже каєшся. Тобі страшно помирати. Аякже! Ти зрозумів, що допустився необачної помилки, ставши на заваді Чорнобаєві! Ти вже шкодуєш, що вступився за тих пташок! – він кивнув головою на вітряк, де один з пахолків в'язав дівчат. – Тебе мучить думка, що ніхто ніколи не дізнається про твою смерть… Не дізнається! Ти відправишся на той світ!.. Не без моєї допомоги, звичайно!.. Ха-ха-ха!
Арсен здригнувся від того сміху, мов од гадючого дотику. Розуміючи, що втрачати нічого, він зненацька рвонувся і вдарив ворога ногами в живіт. Чорнобай зойкнув і кумельгом полетів на землю.
Пахолки кинулись до козака. Один руків'ям пістоля з розмаху вдарив по голові, другий, кинувши дівчат, навалився всім тілом, заломив назад руки.
– Не вбивайте! – крикнув, корчачись від болю, Чорнобай. – Я сам!
Пахолок допоміг йому підвестися. Зігнувшись і тримаючись рукою за живіт, він поволі підійшов до Арсена, вихопив з піхов короткий татарський кинджал. Перекошене від болю й люті обличчя посиніло, як у мерця, й ошкірилось неприродно-дикою гримасою…
«Куди вцілить? У серце? В живіт? Чи переріже горло?» – промайнуло в козаковій голові.
Чомусь зовсім зник страх. Ніби йшлося не про його життя. Тіло здавалося чужим, дерев'яним. Тільки знову в мозок ударила, як молот, думка: «А поїздка в Туреччину? Що скаже Сірко? Адже він ніколи не дізнається, що зі мною сталося… А мати? Бідолашна моя!»
Та Чорнобай не вдарив. Потримавши кинджал у руці, ковзнув поглядом по чагарниках і крикнув пахолкам:
– Хлопці, миттю обчухрайте рівненький грабок і добре загостріть – посадимо це падло на палю! Та швидше!
Пахолки вихопили шаблі й побігли до лісу. В цю мить з узвозу долинув різкий свист. Потім удруге. Хтось, видно, подавав сигнал тривоги.
– Назад! – гукнув
Сопучи і лаючись, пахолки враз підхопили Арсена, кинули на коня, арканом зв'язали ноги, міцно прикрутили до сідла. Потім те ж саме зробили з дівчатами.
До них під'їхав верхівець.
– Що там? – тихо спитав Чорнобай.
– Хтось їде узвозом нагору.
– Ет, чорт! Заткніть йому рота, щоб часом не підняв репету!
Звенигорі всунули в рота шорсткий смердючий кляп. Дихати стало важко. Від удару пістолем гуло в голові.
– Ну, гайда! – Чорнобай скочив на коня. – Митрофане, бережи мені його, як власні очі. В разі небезпеки – ножа під ребро. Щоб і не кавкнув!
Загін риссю виїхав на лісову доріжку, що петляла поміж голими деревами. Ніхто не говорив, тільки глухо тупотіли копита.
Незабаром почався степ. Густі сутінки оповивали землю. Місяць ще не сходив, і холодне зимове небо сірим ковпаком опускалося з високості.
У Арсена задерев'яніли зв'язані ноги й руки. Смердюча ганчірка не давала дихати. Вій намагався її виштовхнути з рота язиком чи хоча б ослабити, але тільки наковтався шерсті.
Дорозі, здавалося, не буде кінця. Лиш десь опівночі зупинилися в рідкому чагарнику. Чорнобай зник у темряві. Незабаром повернувся в супроводі вершника, в якому не важко було впізнати татарина.
– Їдьте за нами, – наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином поїхав попереду.
Вони спустилися в глибоку балку, де горіло багаття. На березі паслися стриножені коні. Під горбом сиділи і лежали на холодній засніженій землі люди. Це був ясир – захоплені в полон чоловіки, жінки, підлітки. Біля них з шаблями наголо ходили дозорці.
Побачивши прибулих, від багаття підвівся кремезний віспуватий татарин. Радісно оскірнувся. Чорнобай поручкався з ним і теж усміхнувся по-приятельськи.
– Алі, дивися товар, бо в мене обмаль часу!
З цими словами він наказав пахолкам зняти з коней дівчат. Ніжні, бліді від страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком і розплився в радісній усмішці.
– Ай-вай! Якші! Туже топре! – плутав він татарські й українські слова. – Якші ханум! [10] Ага [11] знає толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похід. Буде з чим з'явитися в Кафу [12] .
10
Якші ханум (татар.) – гарна жінка.
11
Ага (тур.) – пан, господар, начальник.
12
Кафа – теперішня Феодосія.