Посол Урус-Шайтана
Шрифт:
На крик прибігли болгари. В цей час зійшов місяць, і Арсен побачив, що один з них — молодий сухорлявий юнак, а другий — незграбний дужий велетень у білій кожушині без рукавів.
— Це ти, руснаку? — вигукнув вражений Момчил, упізнавши козака. — Що трапилося? Кого ти забив? Як опинився тут?
Арсен розповів про свою пригоду і, закінчивши, штовхнув ногою труп незнайомця.
— А кого забив, не знаю. Гляньте, може, впізнаєте... Момчил нагнувся, заглянув в обличчя мертвого.
— Ба, це Василев, кехая з Кам'яного броду. Помак. Дурна і зла людинаї.. Він, напевно, слідкував за нами. Драгане, —
— А вам, бай Момчиле, хіба не загрожує небезпека? — спитав Драган. — Я боюся за вас.
— За Марійку, ти хочеш сказати, хитрунчику, — усміхнувся в сиві вуса Момчил. — Не бійся! Якщо вас не піймають, то нам нічого боятися. Цього собаку я одвезу в море — ніхто й не знатиме, де він подівся.
— Я навідаюсь до вас через кілька днів, бай Момчиле, — промовив Драган. — Як тільки ми досягнемо гори Орлиної, Ганчо сам поведе далі мулів. Там уже безпечно. А я повернуся сюди.
— Як хочеш, — відповів Момчил і звернувся до велетня: — Ганчо, допоможи мені віднести труп до берега. Я прив'яжу йому до шиї камінь, відвезу подалі в море і кину у воду.
Момчил спробував підняти тіло стражника, але Ганчо випередив його. Схопивши на оберемок, мок то був куль соломи, бігом помчав до берега. Через кілька хвилин повернувся. Переводячи дух, сказав густим басом:
— Уже.
— Відніс?
— Закинув.
— Як закинув? Куди? — збентежився Момчил.
— У море. Взяв за ноги — розмахав і пожбурив. Тільки плеснуло!
— Ex, що ж ти зробив, Ганчо! — вигукнув Момчил. — Його ж приб'є до берега!
— Не приб'є, — похмуро відповів велетень.
— Якщо Ганчо закинув, то не приб'є, — засміявся Драган. — Він, напевно, двигонув його аж на середину моря!
Взявши мулів за поводи, хлопці попрощались і зникли в темряві. Марійка хотіла провести їх, але Момчил зупинив.
— Не ходи! Треба поспішати додому. Все-таки боюся, — Василев не сам тут вештався. — І звернувся до Арсена: — А ти, хлопче, сміливець! Спасибі тобі!
До ранку ніхто вже не заснув. Зібралися в тісній колибі і при світлі воскової свічки на всі лади обговорювали, що їм робити далі. Спихальський хвилювався і пропонував негайно тікати в гори. У Арсена визрівав інший задум. Від Момчила він дізнався, що до Бургаса можна дістатися човном по морю. А звідти до Рудника, де мав бути Сірків брат, — рукою подати.
Але про це він поки що мовчав.
Через відчинені двері долітав стогін Якуба. Златка щохвилини бігала до нього, давала пити або поправляла постіль, її гнучка постать то з'являлася в напівосвітленій кімнаті, то зникала в густій темряві хатини. Арсен зловив себе на думці, що заздрить Якубові. Хотілося, щоб то його голову піднімали Златчині руки, щоб йому вона підносила череп'яний кухоль з холодною джерельною водою. Він уже відчував, як у серце входить солодке п'янке почуття, що все більше хвилювало його. Перед очима весь час стояла Златка. Навіть тоді, коли він не думав про неї. Навіть уві сні... Тому й мучився зараз, не знаючи, на що зважитися: залишитися тут, щоб мати змогу захистити дівчину, чи їхати до Бургаса визволяти Нестора Сірка.
Почало світати.
— П'ю за здравіє хороброго юнака [59] Арсена!.. За ваше повернення на батьківщину, другарі! Щоб жоден турчин не переступив вашої дороги!
З хатини знову долинув стогін Якуба.
73
Байрактар (тур.) — прапороносець.
— Крім нашого друга Якуба, — вставив Арсен. — Бо не кожен вашенець [60] — приятель, бай Момчиле, і не кожен турчин — ворог... Буває свій — гірше ворога: продасть і гроші полічить...
Він перехилив келих. Ракія була запашна, настояна на якихось гірських корінцях.
Момчил випив теж і ще міцними білими зубами відкусив шматок смаженої баранини. Побачивши, що Златка знову вийшла до Якуба, він сказав:
— Це так, друже. А проте, я ніяк не второпаю, чому вам такі дорогі цей турчин і туркеня. Арсен витер долонею рота.
74
Ятак (болг.) — той, хто співчував гайдукам.
— Тепер нам нема чого приховувати од вас, бай Момчиле. Якуб — наш приятель. Він з нами брав участь у повстанні проти спагії, який тримав його у в'язниці. І ніякий він не купець... Ми разом тікали через море до нас додому. А буря прибила фелюку до Болгарії. Ось чому ми опинилися тут. Тепер наша доля у ваших руках, бай Момчиле. Захочете з Марійкою допомогги нам — спасибі велике, не захочете — ми зразу ж підемо в гори. І Якуба понесемо з собою. Ми його не можемо кинути.
Момчил заперечливо похитав головою:
— Що ти, другарю! Балканджії з діда-прадіда чесні люди! Бідні, але чесні і добрі. За добро вони ніколи не відплачують злом. Хай Якуб з дівчиною залишається в нас у колибі. А ви сховаєтесь у горах, поки він одужає.
— Віват! Hex жиє! — рявкнув Спихальський, наливаючи четвертий кухоль ракії. — Пан Момчил єсть бардзо добрий чловєк! Хай тільки повернуся додому — вишлю панові з оказією бочку мальвазії ', а панночці Марійці оксамиту на вбрання і золотий перстень! Я, щоб ви знали, не якийсь там жебрак! Я уродзоний шляхтич єстемі
— Замовкни, пане Мартине, — нахмурився Арсен. — А то Момчил подумає, що ми всі хвальки несусвітні.
— Пане! — спалахнув Спихальський.
— Не сердься, пане Мартине, — примирливо сказав Арсен. — Бракувало ще нам тут пересваритись. Я ось що хочу сказати. Ховатися в горах не буду. Мені треба в Бургас добратись, а звідти до Рудника.
— До Рудника? — перепитав Момчил. — Ми бували там з Марійкою. Але що примушує тебе. Арсене, їхати туди?
— Я повинен розшукати там одного невільника і викупити його. Якщо зможеш, бай Момчиле, дати мені човен, щоб допливти до Бургаса, буду тобі дуже вдячний.