Посол Урус-Шайтана
Шрифт:
Щоб не вдаватись у довгі розмови з товаришами. Арсен лише на мить зупинився біля гурту:
— Прощавайте! Кошовий посилає до гетьмана з листом. По дорозі заверну і в Дубову Балку!
— Щасти тобі, синку, — прогув захмелілий Метелиця. Тут підскочив Омелько:
— А як же з нашим договором? Про коня? Арсен засміявся:
— Прибережи до наступного разу! Бачиш — маю! Та не такого, як твій!
— Він у нього до весни з голоду здохне, бо в роті залишився тільки один зуб! — хихикнув позаду дід Шевчик.
— Сам ти здохнеш, шолудивий пес! — відгризнувся Омелько. — У тебе в самого один зуб!
Арсен,
Грудень 1676 року почався для нього в дорозі. Перший і другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козаків по хуторах, їхав навпростець — степом.
Стояла суха сонячна погода. Морози пересілися. Вранці горбовиста рівнина аж до обрію мерехтіла сизим інеєм, що густо вкривав м'яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур'ян. А вдень ставало тепло, іній танув — і степ зразу чорнів, навіваючи тугу і смуток.
На третій день опівдні Арсен побачив попереду клубки темно-сизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з-за гори і високо шугав у голубе безхмарне небо.
Арсен підстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподіваним видовищем.
На протилежному боці долини, попід горбами, чорнів обрідний безлистий ліс, а внизу, в затишку, жовтів широкий луг. Уздовж струмка вирували багряні вогнища. То горів хутір. В небо здіймалися бурі стовпи диму. Малинові язики полум'я охоплювали приземкуваті будівлі, і над ними тремтіло розпечене марево, пронизуване іскрами.
Татари!
Ген на протилежному боці долини, по вузькій улоговині, піднімається вгору кінний загін. В козака добрий зір, і він бачить вершників у лисячих малахаях, з луками за плечима. А між ними — піший ясир [8] : чоловіки, жінки, підлітки.
8
Ясир (тур. esir — бранець, поневоленний, раб) — бранці, яких захоплювали турки й татари під час нападів на українські, російські й польські землі з 15 — до середини 18 століття.
Арсен скреготнув зубами: прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він, не задумуючись, кинувся б у погоню визволяти своїх людей. А що вдіє один? Хай подякує долі, що сам не потрапив у ворожі лабети!
Козак спустився в долину і повільно поїхав вулицею охопленого полум'ям хутора. Кінь сторожко ступав по грудді, косив очі на трупи старих і дітей.
В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під'їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров'ю.
— Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха-ха-ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили... Бачиш?.. А я стала
Її думки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.
Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.
Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб'ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.
Виїхавши на гору. Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.
Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині — добротний будинок з цяцькованим ганком та дерев'яними хлівами, колодязь з високим журавлем.
«Оце спорудив хтось! — подумав Арсен. — За такими стінами можна відсидітись не те що від орди, — орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, — а й від кварцяного війська [9] , чи від яничарів [11] »!
Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цілячи крізь зуби.
По вулиці проскакали чотири вершники. Передній — у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці — видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме — пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.
9
Кварцяне військо (пол. Wojsko kwarciane) — наймане військо у Речі Посполитій 16-18 ст.
11
Хороша(гарна) жінка.
Підійшов літній селянин з дерев'яними цеберцями на коромислі Ще здалеку скинув шапку перед козаком.
— Дай боже здоров'я! — вклонився.
— Здоровенькі були! — відповів той і показав нагайкою на фортецю. — Хто це тут замок спорудив?
— Знайшовся такий, — ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: — Петро Чорнобай... Дорошенківського полковника Якима синок... Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив... чужими руками...
«А-а, Чорнобай... Так оце він проскакав щойно», — подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.
Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив'язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.
Бачачи, що гарячі голови можуть здійснити цю погрозу, Сірко наказав Арсенові з десятком козаків провести Чорнобая в степ і там відпустити на всі чотири боки: все ж таки посланець!