Посол Урус-Шайтана
Шрифт:
Не знайшовши відповіді на ці запитання, вирішив не гайнувати часу. Спочатку підкріпився тим, що знайшов у мисці, котра стояла збоку, запив із глечика холодною водою. Потім, трохи відпочивши, звівся на ноги.
В голові ще паморочилося, гуло, як у вулику. Нестерпно щеміла збасамужена батогами спина. Але, перемагаючи біль і слабість, поволі піднявся крутими східцями нагору, до дверей, і припав оком до шпаринки.
Сонце вже зайшло — над фракійською долиною догорів малиновий вечір, а з Синіх Каменів поволі опускалися густі
Цікаво — чи його вартують?
Легенько натиснув плечем на двері — вони протяжно скрипнули. В ту ж мить хтось кашлянув, загримів засув — і в погріб заглянув яничар.
— А-а, гяур! Тобі краще? Очумався?
— Так. Мені зовсім добре, — відповів трохи іронічно Арсен.
— Ну то й лежи спокійно, поки повернеться бюлюк-баша.
— А коли він повернеться?
— Як тільки зловить отого розбійника Младена.
Отже, Сафар-бей... ні, не Сафар-бей, а Ненко, син воєводи Младена, виступив із загоном проти свого батька! Яка несподівана гра долі! Який пекельний задум визрів у Гамідовій голові в далекі роки молодості, коли він викрав дітей воєводи! І як усе сплелося в один нерозривний клубок! Младен, Анка, Сафар-бей, Адіке... Тільки він та Гамід знають таємницю цих людей. Але Гамід ніколи добровільно не розкриє її, а він ув'язнений!
Тим часом Сафар-бей зі своїми людьми пробирається гірськими дорогами й стежками до Чернаводи... У нього доволі війська, щоб винищити всіх прибічників воєводи, а самого Младена, живого чи мертвого, притягти до бейлер-бея.
Треба попередити Младена про небезпеку, а головне про те, що Сафар-бей — це Ненко! Не допустити, щоб син убив батька й матір! Чи, навпаки, сам Сафар-бей загинув од руки Младена чи його воїнів.
Але як попередити? Як вирватися звідси?
Роздумував Арсен недовго. З підземелля один вихід — через двері. Іншого немає. А двері замкнено, і ключі у вартового. Отже... Таки потрібна зброя!
Він ухопився за гак руками, почав розхитувати його і гнути. Незабаром гак став податливішим і нарешті відламався. Загнавши вістря в щілину між камінням, випрямив його і, відірвавши шматок штанини, обмотав ним відламаний кінець, щоб зручніше було тримати. Серце радісно закалатало в грудях. Він має зброю — справжній кинджал чи спис! Тепер його доля у власних руках.
Трохи відпочивши, голосно заохкав, застогнав. З-за дверей почувся голос:
— Щ тобі, гяуре?
— Ой, щось мені поганої Сюди! Сюди!
Грюкнули двері. На порозі з ліхтарем у руці з'явився вартовий. Поволі почапав униз, вивергаючи цілий потік проклять на голову в'язня.
— Бодай ти був здох, паршивий гяуре! Чим ти так сподобався, невірний пес, бюлюк-баші, що я мушу доглядати тебе, як зіницю ока? Тьху! — Він спустився з останньої сходинки. — Де ти тут, хай би забрав тебе шайтані
У ту ж мить Арсен виступив з темного кутка і щосили вдарив аскера
Хутко зірвавши з убитого одяг, поки не закривавився, переодягнувся, схопив ятаган, пістоль і кинувся нагору.
Надворі вже стояла ніч. Голуба імла оповила землю. Із-за Синіх Каменів сходив вузький серп місяця. Над містом повисла сторожка нічна тиша, яку зрідка порушував гавкіт собак.
Ховаючись у затінок, Арсен обережно пробрався до Сафар-беє-вого будиночка. Вартового ніде не було. В саду пахли троянди, шелестіли верхівки дерев, скрадливо шаруділи під ногами дрібні камінці.
У крайньому вікні тьмяно блимало світло. Арсен заглянув, сподіваючись побачити Златку чи Якуба. Але там, схиливши голову на стіл, дрімав яничар.
— Спішний наказ Сафар-беяІ— стукнувши в шибку, гукнув Арсен.
Не підозріваючи небезпеки, яничар за хвилину з'явився на ганку, та не встиг промовити й слова, як від удару по тім'ю звалився додолу. Спритно зв'язавши йому руки й ноги. Арсен втягнув його в кімнату і запхнув під ліжко. Виживе — хай живе.
З сусідньої кімнати почувся приглушений шурхіт.
— Златко! Якубе? Ви тут?
— Хто там? Це ти. Арсене? — почувся голос Якуба.
— Я! Відчиняйте!
— Легко сказати! Ми на замку!
Арсен підняв угору свічку. Відщіпнув важку ковану защіпку. Двері розчинилися. На порозі стали стривожені Якуб і Златка.
— Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночії — щиро здивувався Якуб. — А де ж Сафар-бей?
— Краще запитай, хто такий Сафар-бей!
— Як тебе розуміти?
— Сафар-бей — це Ненко! Розумієш — Ненко, син воєводи Младена, брат Златки!..
Якуб і Златка отетеріли, їм відібрало мову, а в очах світився жах. Звістка вразила обох, мов блискавка.
— Не може бути! — вигукнув Якуб. — Де ж він зараз?
— Хто зна, де він заразі Вранці вирушив у похід на Чернаводу. Щоб розгромити гайдуків, убити або полонити Младена!..
— О аллах! — простогнав Якуб. — А може, ти помилився. Арсене? Може, Сафар-бей зовсім не син воєводи?
— Я бачив у нього на руці три довгі шрами... Пам'ятаєш?..
— Як не пам'ятати!
— Я бачив, як блиснули у нього очі, коли я сказав: «Ненко»... Він щось пригадує... І хотів розпитати, але Гамід вистрелив мені в голову. Я знепритомнів. А коли отямився, ні Гаміда,ні Сафар-бея вже не було.
— То й Гамід тут?
— Атож.
— Аллах екбері— простогнав Якуб. — Ти знову зводиш мене з тим негідником! Коло замикається на тій землі, де розпочало свій біг. Це щаслива прикмета. Тепер, Гаміде, ти не вислизнеш з моїх рук!.. Але що нам робити з Ненком і Младеном? Може трапитись непоправне лихо!
— Ми повинні випередити їхню зустрічі Найкраще розповісти Сафар-беєві усе відверто, щоб знав, хто він такий і хто для нього воєвода Младен.
— Як же це зробити? Ми вийдемо звідси?