Постріл
Шрифт:
Валентин Валентинович стояв на дверях.
Лікар нахилився над Миколою Львовичем, потім підвівся:
— Він мертвий.
— Боже мій! — сплеснула руками сусідка. Хтось запропонував: — Може, покладемо його на канапу?
Лікар заборонив:
— До приїзду міліції не чіпайте!
Запало тяжке чекання.
Валентин Валентинович курив цигарку за цигаркою.
Підходили ще люди, розпитували, їм розповідали про постріл, про тупіт ніг…
З'явилися міліціонери, троє,
— Хто що бачив або чув?
Миша показав на Валентина Валентиновича.
— Ми з товаришем Навроцьким стояли у дворі, почули постріл… Ми вбігли в під'їзд, почули тупіт ніг нагорі, побігли за ними, але не догнали. Може, вони сховалися на горищі.
— Ти знаєш горище?
— Знаю.
— Ходімо!
Миша й два міліціонери піднялися сходами і ввійшли на горище.
Міліціонери вийняли пістолети, освітили горище кишеньковими ліхтариками.
Вони рухалися обережно, перелазячи через бантини, старанно освітлювали кутки. Горище було порожнє.
Так вони дісталися до Вітьчиної комірки. Миша потягнув саморобні двері. Міліціонер освітив комірчину. На матраці сидів Вітька, мружив очі, засліплений світлом ліхтарика.
— Ти чого тут?
— Нічого, сплю.
— Вставай! — наказав міліціонер.
Вітька підвівся.
— Зброю!
— Яку зброю?
— Підніми руки!
Вітька підняв руки.
Один міліціонер направив на Вітьку світло ліхтарика, другий обшукав.
Зброї при Вітьці не було.
— Хто тут ще є? — запитав міліціонер.
— Нікого нема.
— Вийди!
Вітька вийшов з комірчини, побачив Мишу, здивовано глянув на нього.
— Ти?
— Хтось утік на горище. Ти не чув, не бачив? — запитав Миша.
— Нікого я не бачив! — огризнувся Вітька.
Міліціонер витяг з-під матраца жерстянку з паперовими, срібними й мідними грошима.
— Чиї гроші?
— Мої.
— Куди револьвер закинув?
— Не бачив я ніякого револьвера, чого причепилися?
— Не галасуй, я тобі так погаласую! — пригрозив міліціонер. — Попильнуй за ним, — сказав він товаришеві, — я тут пошукаю.
З Мишею він пішов по горищу. Світло ліхтарика ковзало по бантинах і кроквах. Коло однієї бантини міліціонер затримався, нахилився, розрив купу жужелиці, витяг портфель, відкрив, освітив ліхтариком.
Портфель був порожній, на внутрішньому клапані сріблилася монограма: «Миколі Львовичу Зиміну від колективу фабрики»…
Вони повернулися до комірчини, міліціонер показав Вітьці портфель.
— Де взяв портфель?
— Не бачив я цього портфеля.
— Ходімо.
Пожильці стояли на сходах, внизу і
Долинув шум машини, що під'їхала до під'їзду.
Агенти карного розшуку зайшли в квартиру. Вони вийшли звідти з Вітькою й піднялися на горище.
Миша стомився, хотілося спати, він присів на сходинку, прихилився до поруччя.
У широких вікнах мерехтів ранній травневий світанок.
Валентин Валентинович стояв на дверях квартири. І хоч як стомився Миша, він не міг не помітити на обличчі Навроцького вираз погано прихованої тривоги, напруженості, готовності до будь-яких несподіванок.
Мешканці не розходилися, підійшли Вітьчині батько й мати. Батько був тверезий, метушливий, обертався навсібіч, слухав розмови, безнастанно примовляючи: «Так треба ж розібратися по справедливості, а як же, інакше не можна». Мати дивилася на всіх благальним, жалюгідним і зацькованим поглядом.
У квартирі щось відбувалося, огляд чи обшук. Тіло Миколи Львовича перенесли в кімнату.
Повернулися з горища агенти карного розшуку з Вітькою. Мати метнулася до нього, але Вітька суворо проказав:
— Чого кидаєшся?
Можна було тільки дивуватися з його зухвалої байдужості.
— Відійдіть, громадянко, — сказав агент.
— Це його мати, — пояснив хтось із юрби.
— Нема чого хвилюватися, — відповів агент, — усе з'ясується.
Вони знову зайшли в квартиру. Миша сидів на сходах. Валентин Валентинович стояв на дверях.
Настав ранок, люди йшли на роботу, а дехто юрмився на сходах, у дворі, біля під'їзду.
З квартири вийшли міліціонери, між ними йшов Вітька. Всі ринули за ними. Спустилися в двір і Миша з Валентином Валентиновичем.
— Проходьте, громадяни, проходьте! — говорили міліціонери, розтинаючи натовп.
На воротях Вітька оглянувся, шукаючи очима матір, але, мабуть, не знайшов її. Його погляд зустрівся з Мишиним поглядом.
27
Миша не міг забути, як оглянувся Вітька, шукаючи матір. Він побачив Вітьку таким, яким знав у дитинстві, той Вітька не міг убити. І Вітька, котрий шукав очима матір, теж не міг і не вбив Зиміна. Суто психологія, звісно, а все-таки не міг убити.
Якось Миша зайшов до Люди. Вона читала, відклала книжку, коли Миша зайшов, глянула на Мишу глибоким, очікувальним, зовсім новим поглядом, потім раптом усміхнулася: